Ліс посумнів, зчорнів немов батрак…
Був юнаком, господарем і принцом,
Ходив у золоті, а став жебрак
І має вигляд, наче перед лихом…
Окрасою висвічує сосна,
Берізки поміж чорним ще біліють,
І білка - веселуха, не сумна,
Ліс прикрашають і ще око гріють.
А скоро затріщить морозний ліс,
Зима насипле снігу по коліна,
Бруньки окремі відморозять ніс,
Погрітись вітер прийде до каміна…
Бо тільки в лісі, де мовчать вітри,
Поміж дерев ховається пташина,
Де ліс простягне із дупла дари,
Ліс – він, як дім, окремим він перина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625213
дата надходження 01.12.2015
дата закладки 01.12.2015
ПЕРШЕ КОХАННЯ
Пані красива у місті з’явилась,
І тільки те й чуєш, що: «Ох!», або «Ах!»…
Хлоп’ячі серця безтурботні знітила,
Й маленький Колько закохавсь, просто жах!...
Йому лише п’ять – балакуча малеча,
Та тільки побачить її – замовка:
В знемозі зітхають худесенькі плечі,
Лиш дивиться вслід, як красуня зника.
Матуся й сусідка помітили зміну,
І погляд закоханий … Так же бува!
«Дитяче кохання прийшло до хлопчини!», -
Сказала бабуся усім жартома.
Він веліком їздив повз двір її часто,
Гримів триколісний його самокат.
Проїде повз двір, побачить те щастя,
І так цілий день: то – вперед, то – назад.
І пані помітила погляд дитячий,
Їй лестив малюк, що так мило кохав,
Обрала ж вона на машині шикарній,
Собі кавалера, що грошики мав.
Допитувавсь Коля: «А що то за дядько?»
- То брат її, любий. Лягай уже спать.
Візьми із собою своє кошенятко, -
Тож твій кращий друг вже біжить он мурчать.»
Бубнів кошеняті Колько лиш зізнання:
«Тебе я люблю, а ще тьотю оту…»
Отак й пригортав кошеня до світання,
І бачив у снах ту красу золоту.
А баба жартує: «Що ж їй подаруєш?
Хіба в тебе путнє щось є дарувать?
Ти граєшся, бігаєш, просто пустуєш,
А хто ж буде гроші на все зароблять?»
Замисливсь Колько: «Самокат подарую…»
- Нащо їй? Не вміститься й носа наб’є.
- Рогатку тоді. Чи .. конячку у збруї…
- Е, внучку, дорожче знайди, що ще є.
Він думав не довго - що краще від друга?!
Найкращим для нього був Муркотась!
Та як же віддати пухнастика – туга
Малому нас віті і жити не дасть?!
Але стиснув зуби, притис до сердечка,
Й поніс гарній пані своє кошеня.
Постукав у двері, зійшов на крилечко,
І руки з Мурасиком їй простяга.
Скривилося бридко зманіжене личко,
«Затпрускала» пані з відразою вмить,
Й незчулось дитя, як в повітрі котисько,
Підбите ногою із криком летить.
- Іди геть з блохатим! Та як ти посміло?
Й руками брудними тут сліз не втирай.
А то ще пристане до рук моїх білих
Від тебе й кота твого мокрий лишай!
У розпачі Коля не знав, що робити,
Його охопили і відчай, і жах.
До вечора хлопчик міг лиш тужити,
Та й кинувся друга шукать по кущах.
Шукали і мама, і тато й бабуся,
Та тільки десь зникло мале кошеня.
Можливо, заскубли, чи кури, чи гуси,
А може собака якийсь заганяв.
Він враз став дорослим. Й бабуся сказала:
«Котусь прийде, Колю, до тебе у снах.
А в тітки тієї, що совість не мала,
В самої, напевне, душа в лишаях!»
Померло кохання те перше, дитяче…
Прекрасне лице – це омана душі.
Й навік зрозумів він, що друга продавши,
Ніколи не знайдеш уже в спориші.
Листопад 2004.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624477
дата надходження 28.11.2015
дата закладки 30.11.2015