[i]Кожен з нас про щось мовчить...[/i]
Мені було чотирнадцять, коли я уперше зустрівся з ним. Старий, сивий дідуган, в лице котрого в’їлися бездонні зморшки, що так і додавали літ зо десять зверху. Його кроки були повільними, проте впевнено вели маленьке тіло. Дивно, але мені важко пригадати той день, коли дідуся не було видно в нашому мікрорайоні. Зовсім незвично спостерігати у своєму дворі літню людину, що за десять хвилин від домовини, людину ктора кожен день сидить на дерев’яній, знищеній термітами лавці. Ця дерев’яна споруда, яку поставили років з три тому і досі стояла, вже атрофувавшись від щоденного тиску.
Чи то дощ, чи сніг, чи спека, дідусь Грот, а так його кликали бабці з двору, пильно вдивлявся в прохожих зі своєї пригрітої сонцем місцини. Це тривало день за днем, рік за роком. Як він жив, що їв? – це питання мабуть, підняв кожен, кому доводилось бачити старого частіше ніж два рази на день. Потрібно пильно вичікувати, щоб побачити той момент, коли він покидає приміщення і чимчикує у двір. Не зрозумілим залишилося одне: де він бере гроші на їжу, коли їсть, умивається? Це здавалося достатньо вагомим запитанням, оцінивши його щоденний вигляд: зі смаком підібране взуття під піджак…
Не знаю чому, але маленьким хлопчиком, мені було лячно підходити до Грота, хоча більше за всіх цікавився ним я. Та здається, ніхто так і не говорив з ним. З вікон моєї квартири відкривався вид на лавку. Прокидаючись ранком, я дивився, чи сидить там Грот, чи вже віддав душу Богові? І з кожним разом скарбничка моїх питань поповнювалася все більше. Все більше запитань хотілося задати старому, все більше деталей помічав, вдивляючись у його погляд, звички, міміку, одяг… До речі одяг. Він, хоч і був старим і зовсім вимученим, проте, залишався ще тим кавалером. Завжди, відповідно до погоди, його старе тіло було окутане шкіряним плащем, до блиску натертими чобітьми, що їх носив напевне ще за молодості; та саквояж яскраво-червоного кольору, який так і разив в очі, виблискуючи на сонці. Напевне, не в одного мене поставало тоді питання, і не виходила з голови думка – що в портфелі? Гроші? Коштовності? Документи? Так, будь що могло знаходитися там. Мабуть, я ніколи не наберуся сміливості, щоб отак просто підійти і запитати все, що так мучить мою дитячу голову – думав я, і продовжуава очікувати на зустріч. Хоча багато разів я намагався вступити з Гротом в діалог, але образ загадковості в’ївся в мою підсвідомість настільки, що в останні секунди цікавість мінялася страхом і вже зовсім не хотілося говорити й слова. Це схоже до того, як ти готуєшся до відповідального виступу, а в найважливіший момент слова просто покидають твою голову, і з переляку важко вичавити і пару фраз. Малим мріялося дуже спокійно. От бачиш ситуацію і додумуєш все, що тільки можливе і неможливе. Я думав, що передбачив все, але не так сталося, як гадалося!
В день, коли всі вулиці горіли вогнями від гірлянд, а в повітрі витали сніжинки, і святкову атмосферу підтримував телевізор з купою Новорічних кінострічок, я зовсім забув про Грота. Всім пригодам колись приходить кінець. Те, що здається цікавим сьогодні - втрачає свою цікавість завтра. Байдуже, коли ти забудеш старі плани: сьогодні чи років через п’ять, головне лишатися вірним собі – думав я, і захоплено перемикав канали телебачення в пошуках нового серіалу. А чому б і ні? Родинне коло, теплі розмови, кому здався той Грот зі своїм портфелем? Всі зібралися за столом, розмови переплітались, і розпалювали в мені інтерес до них. Але міцний сон так і не дав мені згадати Грота.
Ранок. Мене збудив запах кави, що долинав з кухні. Мама збиралася на роботу. А зважаючи на те, що я учень середньої школи, а зараз канікули, то спішити мені було нікуди. Я піднявся і пішов на запах кави. Вмикаю на телефоні The Neighbourhood – Sweater Weather і з веселим настроєм прямую наминати мамині млинці.
- Вимкни музику!
- Що?! – вголос крикнув я, не почувши маминого прохання.
- Музику вимкни! – повторила мені мама, зі злістю в голосі, підійшовши до дверей.
- Так, мамо – слухняно підтакую я.
- Як там погода, Гроте? (так як Грот завжди на вулиці перший, то люди почали по його вбранню передбачати прогноз погоди).
В цей момент по моєму тілу пробіглося стадо мурах, почало знобити, а почуття були подібні до того, коли тобі довірили якусь важливу справу, ціною в чиєсь життя, а ти провалив її. Ноги підкосилися, а язик занімів.
- Грот, - крикнув я і побіг до шафи, перекидаючи все на своєму шляху: кота, стільці, маму і все те, що стояло, лежало на шляху до шафи з моєю курткою.
Вриваюся в передпокій, відчиняю дверцята, беру першу куртку, котра попалася мені під руку, зовсім не думаючи вибігаю на сходову клітку в самих лише капцях. Зрозумівши це вже на третьому поверсі, приймаю важке рішення - не повертатися в квартиру, а далі рушати до Грота. Новий рік – новий я! Повторюю я собі і згадую, що новий рік мав провести з старим. Подарунок, котрий я приготував залишився в кімнаті, але в той момент я не хотів бачити нічого, в мені прокинулися всі ті питання і почуття вини. Вини перед собою, перед старим дідусем, котрий зустрів Новий Рік на вулиці, коли всі навкруги веселилися, пускали в небо феєрверки, сміялися в гучній компанії. В той час, коли я сидів і переглядав нудні серіали – Грота мучили якісь переживання. Я відчував це. В той момент хотілося бути потрібним йому, зробити так, щоб кам’яне лице розтопила приємна усмішка. Коли я вибіг на вулицю мені було так тепло ніби я був не в маминій куртці і татових капцях, а в костюмі лижника, серйозно, зовсім не холодно. Запал пройняв мене і не до холоду тоді було. Хоча кому я брешу, холод все таки дався взнаки.
Покинувши поріг під’їзду, повільно, але впевненим кроком рушив до лавки. З кожним новим кроком моя впевненість ставала все меншою. Думки те і робили, що крутилися в шаленому темпі: з чого я почну? Що якщо він не захоче говорити зі мною? Страх! Поки я ішов мене встигло з десяток разів перетрясти,а поту зійшло літра з два, не менше. І ось я стою в десяти метрах від лавки… Хмм… Старий сидить не і ворушиться, його геть присипало снігом. Це здивувало мене, мороз ще той, а Грот одягнений так, ніби сьогодні світить те приємне сонце, що й вчора.
- Заснув? Хах, і правда – з полегшенням здихнув я.
Відстань між нами зменшувалася з кожною секундою…
- Пане Гроте… Пане… Пане Гроте – невпевнено звернувся я.
У відповідь лише мовчання…
-Пане Гроте! – Тепер у весь голос крикнув я, запідозривши щось недобре.
Знову тиша…
Я повторив це десяток разів з надією, що той хоч зведе погляд до мене. Я прийняв це за неповагу, оскільки він не хоче говорити, то я хочу поглянути в його очі, чому він так зі мною?!
Ще два кроки і ось він.
Мовчання… Те, що я побачив змусило мене закарбувати цей момент в пам’яті на все життя. Мої руки і ноги почали дрижати, голос ось-ось видасть звуки подібні до тих, що їх чули кати під час інквізицій, а очі налилися слізьми. Стою і відчуваю, як теплі сльози замерзають на моєму, до того обмерзлому, лиці. Його очі, я дивлюся у його скляні очі і бачу своє відображення там. Що було після я не пам’ятаю, знаю точно, що до пізнього вечора я не покидав своєї кімнати і ні з ким не говорив.
Того ж вечора у наші двері подзвонила поліція, що збирала свідчення з мешканців нашого і сусідніх будинків. Як і очікувалося, питали вони про Грота. Мама завела з ними діалог, щось розповідала, а мені було цікаво інше. Цілий наступний вечір я провів на місці старого. Його лавка стала моїм притулком на цей післяноворічний час. Мені нічого не залишалося як дальше мучити себе докорами і пустими думками про те хто ж він такий, що в його портфелі, і кого він чекав? А я переконаний що він чекав! Бігаючи очима по снігу, я помітив рудий ремінець, що так і мозолив мені око, що відбивав світло ліхтаря мені прямо в лице. Я хапаюся за нього і в шоці від побаченого розумію, що це той самий саквояж дідуся! Струсивши сніг, я зупинив погляд на вигравійованому написі: «Вірному супутнику по життю». Я оглянувся навколо чи не помітив цього хтось… Ніби ні. Змінюю своє місцеперебування на більш затишне…
- Хмм, поліція пропустила цю важливу деталь! – Подумав я і з захватом зачинив двері в кімнаті.
Дочекавшись коли всі домашні заснуть, ввімкнув настільну лампу, і виставив саквояж на письмовий стіл. Цікавості небуло меж! Та нерви дали про себе знати. Не втримавшись я відмикаю замок. Зіниці від побаченого збільшилися вдвічі. Мої очікування були зруйновані на нівець! Ні грошей, ні коштовностей там не було… Конверт і пуста пляшечка від рому 1977 року. Довго борячись зі своїм сумлінням, я все таки наважився відкрити конверт, і не придаючи уваги тому, хто відправник взявся читати написане:
[i]«Батьку, пишу тобі з міста, назва якого мені невідома. У мене все добре. Чекаю нашої зустрічі. Обстановка спокійна, наш загін цілий, ось-ось і я повернуся. Вдячний за твої листи, вони завжди зігрівають мене! Чекаю, коли пожму твою руку, шлю гарячий привіт мамі і сестрі. Зустрічайте Новий рік без мене, наступного тижня приїду. А зараз вибачай що небагатослівний, вкладаю фотокартку. Люблю Вас!»…
[/i]
Знову пауза… Очі в сльозах, навіть не знаю про що думати. Дістаю фотокартку, що прикріплена до пожовклого листка. Чоловік років тридцяти п’яти, невисокий, стрункий, одягнений у військову форму, подібну до тої, що Грот одягав на День Перемоги. Внизу ініціали, що я не зміг розшифрувати і дата 03.03.1980
Перебираючи те, що було в конверті в мої руки потрапив, надірваний з боків, пожовклий документ:
[i]«27.03.1980 – видана Г.В. Коріповим.
28.03.1980 – нагородити посмертно Миколу Гротовича за бойові досягнення медаллю Герой Радянського Союзу.»
[/i]
Це було останньою каплею. Тепер я вибудував у своїй голові логічний рядок. Це стало поясненням всього. Тоді Грот втратив сина… Старий прожив рівно 35р після смерті сина, а йому тоді саме стільки і було. Чи це співпадіння, чи щось інше не давало йому покинути цю землю цілих 35 рроків і відправитись слідом за своїм сином. Нажаль, це залишиться загадкою? Такою ж, як і те, що він їв, і де брав гроші…
***
І ось на вулиці 2015 рік – скоро 2016. Я сиджу на лавці біля могили Грота, а збоку розташувалася вся його сім’я… Досі не можу пробачити собі того вечора, коли забув чи радше не наважився привітати старого зі святом. Проте, зараз я точно знаю, що весь наступний рік я проживу в пам’ять того, хто вмів чекати, і навчив цього мене, і чия пам’ять не згасне довіку…
***
[i]Це моя друга розповідь. Написав її 30.11.15, а переборов лінь щоб опублікувати тільки 28.01.2016. Знову ж таки дякую Андрію, що знову таки допоміг з редагуванням і мотивацією до роботи. Хочу відмітити прототип дідуся Грота – дідуся, що сидів у подвір’ї одного з дворів мого міста і дав поштовх для написання.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639511
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 06.02.2016