Від пекла – до раю всього лиш півкроку,
Від пекла – до раю всього лиш півмиті.
І все через ту навіжено-жорстоку
Розлилися маки криваво у житі.
Ще мить – побратим був під боком у пеклі,
Ще крок і ти знав навіть чим він там дише.
Побігли зі скроні дві цівочки теплі,
Так кольором схожі до стиглості вишень.
Ще мить – і не пахло нікому тут раєм.
Хоч мріяв тут кожен про рай на цім світі.
Так небо скривилось від болю…Ридає.
Розхристана доля упала на вітрі.
Усе – за півкроку, усе за півмиті.
На віддалі Місяця – Каїн довіку,
Згоріли мости і обірвані ниті.
Зомліла душа від нестерпного крику…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794270
дата надходження 03.06.2018
дата закладки 03.06.2018
[i][b]Така невдала прикрість у житті,
Неначе злість підступної фортуни,
Ах... стала серцю ближча вмить тобі
Тонка прозорість теплої лагуни.
Та бірюзові зонтики із пальм.
Пощо тепер "люблю" якогось "плакси"?
Коли давно на жаль, на жаль, на жаль,
Любов до мене побороли "бакси".
Тепер уже мігрують журавлі
До тебе, взявши українську зливу,
Туди, де ти із іншим на Балі,
Цілуєшся під музику припливу.
А раптом, як вертаєшся в земне,
В осиротілу мамочку - Одесу,
Тобі так важко вгледіти мене,
Крізь темні-темні вікна "мерседесу".
[/b][/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775504
дата надходження 06.02.2018
дата закладки 07.02.2018
Хіба це я? Малюєш мій портрет?
Іще не демон, але близько так...
Ціна йому пощерблений п"ятак?
Не віддавай, хтось інший забере.
За сотні миль - клубочиться гроза.
Розпалить літо посеред зими.
Візьми промінчик сонечка, візьми
У душу, чуєш холод виповза?
Рипить не сніг, а стишена хода
Осмислених думок, - скресає лід.
Тиняються по світу добрі й злі,
Як чорний дим, чи блискавка руда,
Звичайні люди в пошуках тепла.
Налякані, зневірені, сумні,
Кострище палять. Димом на стіні
Малюють лики дивні, неземні.
Страхіття!.. на війні, як на війні.
Там свічечка тремтить, така мала,
Пітьму ковтнула і слізьми спливла,
Зігріла душу, щезла вдалині.
Кого малюєш? Чорно-сіре тло
Сріблястим перекресли і забудь.
Свою нестерпну безпричинну лють
Розвій за вітром, наче й не було.
21.01.18
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773137
дата надходження 24.01.2018
дата закладки 24.01.2018
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.01.2018
Тріпоче осінь золотавим листом
І сіє з неба на поля дощі,
Накинула хустиночки барвисті
На всі дерева і на всі кущі.
Рясним намистом наділила терни,
Розкинула коралі на гльоди,
В долонях сонця пригорнула землю,
Обдарувала щедро всі сади
Все бігає, клопочеться навколо:
Усе б зробить, нічого не забуть;
Як мати-ненька з ніжністю і болем
Проводить птахів у далеку путь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718551
дата надходження 16.02.2017
дата закладки 16.02.2017
Мовчать сичі. Летить на землю сніг.
Земля нову простиню застелила.
А сніг летить і падає до ніг,
Неначе його доля проронила.
Слідів не видно, снігом замело,
Біжить по стежці в зиму хуртовина.
Лице змінило з осені село,
Лиш з димарів уверх летить хмарина.
Легенький морозець і білий сніг,
Чарують око казкою зимною.
Гніздо лелече – хати оберіг,
Накрило білим снігом з головою.
Зима завжди так любиться мені,
Чорні дерева у снігу строкаті…
Ялинки лиш – красуні неземні,
Різдва чекає в білому халаті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704368
дата надходження 03.12.2016
дата закладки 03.12.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.09.2016
Я плачу у подушку... від війни,
Гірка сльоза вмиває мої очі.
І я, здається, винна без вини
Свій біль розкажу тихо синій ночі.
І плачу я за матінку свою,
Мені болять її глибокі рани.
Вона сьогодні втратила в бою...
Прозвітували звично нам екрани.
Розтерзана, поранена, болить...
І цій біді поки не видно краю...
Будь проклята ота скажена мить,
Коли безумець рішення приймає!
Я плачу у подушку... від війни
І Бога знов благаю молитвами:
“Всевишній і всесильний, зупини!..
Почуй! Тебе благаю, кожну... маму.
Ти захисти від нелюдів дітей,
Тих,що ідуть на смерті без вагання...
Вже досить з нас болючих цих смертей!
Нехай вчорашня буде вже ... остання!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671042
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 11.06.2016
або
Як ми з татом по зорі ходили
Цього літа ми з татом знайшли найдорожчий у світі скарб.
Все сталося теплого літнього вечора. Це був особливий чоловічий вечір у нашій сім'ї, бо лишилися ми утрьох хазяйнувати: я, тато і дідусь Максим. Мама в нас працює медичною сестрою. Зазвичай вона в лікарні лише вдень, а от цього вечора, мабуть, хтось дуже сильно захворів.
Як тільки почало сутеніти, зорі в небі стали вмикатися, ніби якісь зачаровані ліхтарики.
– Одна, а он іще одна, і он там, і ще ось одненька, вірніше, дві, – невпинно рахував я зорі, що одна за одною з’являлися на небі.
– Бачу, тебе захопили в полон ці маленькі бешкетники, – усміхаючись, зауважив дідусь.
Чому він так сказав і чому назвав зорі бешкетниками, я тоді не замислився. Здається, я навіть не помітив, що дідусь щось говорить до мене. Я із шаленим захватом рахував нові й нові зірки. Але встигнути за ними вкрай важко, вірніше, взагалі неможливо. Зірки так стрімко запалювали на небі свої вогники, що я і незчувся, як усе небо було всіяне зірковими діамантами.
– От би мамі подарувати хоча б одненьку, – затамувавши подих, мріяв я.
– От, якби у нас була така височенна драбина, щоб дістатися неба, то ми неодмінно б зробили нашій мамі такий дарунок, – розсудливо зауважив тато.
Тут у розмову втрутився дідусь:
– Колись давно, – сказав він, розгладжуючи пишні білі вуса, – я вже ходив по зорі…
– Так, батьку, не починайте, будь-ласка, – перебив його тато.
Дідусь лише посміхнувся у відповідь, але розповідь не спинив:
– Так от, такого ж літнього вечора я, прихопивши із собою відро, ходив по зорі на наше озеро.
– І що, наловив? – розвісивши вуха, запитав я.
– Повне відро, ледь допер його додому, – впевнено і без жодного натяку на брехню відповів дідусь.
Звісно ж, спинити мене після дідових слів було просто неможливо. Мені теж потрібно було тільки зараз, саме сьогодні, саме цього вечора, доки немає мами, збігати за зірками.
Тато сердився на дідуся, казав, що той забиває мені баки дурними розмовами. Але ж тато сьогодні один, без мами, а ми з дідусем удвох проти нього. Тож, відро, ліхтарик, суворі дідусеві настанови і ми з татом рушаємо до озера.
Ми йшли добре знайомою нам стежкою. Я весело розгойдував у руці велике відро. Мені навіть почали ввижалися величезні блискучі зорі, які я зачерпую відром і несу мамі. Але несподівано мої мрії перервало якесь пронизливе скавучання, що лунало десь із-за кущів.
– О-о-о, тату, то що вовк? – вчепився я обома руками у татову футболку, покинувши таке миле мені відро.
– Та заспокойся, – лагідно поплескав моє плече тато, – то, мабуть, собача яке мале поміж гілок заплуталося. Пішли подивимося ближче, йому напевне потрібна допомога.
– Твоя правда, лишати його не можна, – згодився я. Але одразу ж перепитав, бо хто його знає:
– А ти впевнений, що то не вовк?
Звісно ж то був не вовк. Тато посвітив ліхтариком у кущі і показав мені маленького песика із величезними переляканими очима. Бідолаха застряг лапою між гілок і не міг звільнитися. Добре, що ми йшли повз, а то довелося б йому всю ніч просидіти в пастці.
– Ну от, тепер ти вільний, – обережно дістав тато песика. – Біжи собі й наступного разу будь обережнішим.
Звільнивши цуцика, ми швидко рушили за зірками, а песик так і лишився сидіти при дорозі. Він ніби хотів піти з нами, але не смів, бо ж його не кликали.
Діставшись озера, я був на сьомому небі від щастя:
– Тату! Тату, а дідусь правду казав, що зірки самі попадають в озеро.
Тато неквапливо підійшов до води, нічого не сказав, лише схвально похитав головою. Він таки погодився, що дідусь був правий. Тож я, не зволікаючи ні хвильки, зачерпнув повнісіньке відро блискучих зірок і почвалав до тата.
Звісно ж зорі довелося нести татові. А я, щасливий, ішов і уявляв якою радісною буде стомлена мама, коли вранці після роботи отримає наш подарунок.
– Ой, дивись, синку, – помітив тато, – а песик і досі чекає. Чого ж ти не біжиш додому, кудлатий?
– Може, йому просто немає куди йти?
Не варто переказувати усю нашу розмову, бо вже за кілька хвилин ми із Чубиком ( так я назвав цуцика), підстрибуючи, бігли додому, де нас чекав дідусь. Вони з песиком одразу потоваришували, бо чуби у них були дуже схожі. Тільки в діда чуб білий, а у песика рудий.
Відро із зірками вирішили залишили на подвір'ї, аби мама вранці одразу ж його знайшла. Чубик його пильно охороняв, десь півгодини, а потім заснув, обійнявши порожню миску, яку старанно вилизав до останньої крихти.
Вранці сталося непередбачуване.
– Мамо! Мамо! А ти бачила наш подарунок? – закричав я, тільки-но прокинувшись. – Ми наловили для тебе зірок! Повне відро! Чуєш, мамо?
– Справді? – здивувалась мама. – Це, мабуть, дідусь тебе навчив.
– Атож, – гордовито відповів я і рушив до подарунка.
Тільки от, коли я підвів маму до відра, зірок там не було, лише вода з озера. Мої очі налилися слізьми і я розчаровано поглянув на Чубика:
– Що, не вгледів, сонько малий? Доки спав усі зірки розбіглися.
– Я ж казав тобі, що вони малі бешкетники, – втрутився дідусь, – а Чубик не винний. Від мене зірки теж тоді повтікали.
Я стояв, ніби розчавлений, не плакав, лише стримував сльози, які підступно блищали в очах. А мама, найкраща мама в світі, знаєте що вона сказала? Вона ніжно обійняла мене і покликала підійти ближче тата і дідуся.
– Погляньте, любі мої, тут є скарб дорожчий зірок.
Ми всі зазирнули у відро і замість зірок побачили свої обличчя, а мама ніжно промовила:
– Ви – мій найдорожчий скарб у світі!
Твір-переможець Всеукраїнського літературного конкурсу "Детектив. Пригоди. Фантастика", організованого дитячим журналом "Пізнайко" 2016 року.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656085
дата надходження 31.03.2016
дата закладки 31.03.2016