Впало небо волошками в жито,
На поля синевою лягло
І травневими грозами змито,
Що раніше в степу відцвіло.
Відбуяли біляві нарциси,
Від кульбабок розвіявся пух
І до сонця з хлібів піднялися
Сині очі близняток-подруг.
Із цвітучими злаками поряд,
Квіти пізньої зовсім весни,
Бірюзою безкрайнього моря
Розцвітають надовго вони.
Їм лугів різнотравних не треба,
Їм миліше між юних хлібів
З колосками здійматися в небо,
Коли цвіт ранніх трав облетів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784635
дата надходження 27.03.2018
дата закладки 30.03.2018
Весна зітхає сумно й безголосо -
Її турбують залишки зими,
Розчісує в задумі вербо-коси,
У лісі стелить квітко-килими…
Ще й досі сплять під кригою озера,
А річка вже тихенько гомонить,
Кудись біжать хмаринки срібнопері,
І часто з неба дощик дріботить…
Коли ж на небі сонечко іскриться,
Відразу оживає все довкруж,
Від радості голосять свійські птиці,
А лісові цвірінькають чимдуж…
Тоді й душа співає соловейком,
Від щастя світить сонечко в очах,
І знову нові вірші чи римейки
пишу вночі й палаю, мов свіча…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722059
дата надходження 07.03.2017
дата закладки 07.03.2017
Ходить світом дідусь. Старенький-старенький...
А в дідуся є мішок, старий, величенький.
З тим мішком ходить дідусь від ранку до ночі,
як зустріне він когось - дивиться у очі.
Вміє глянути дідусь у віченьки пильно,
помічати вміє він все, що непотрібне.
Заздрість, жадібність і злість, ненависть і зраду
забирає той дідусь у мішок відразу.
Бійки, сварки, впертість, лінь теж бере швиденько.
Скупість, брехні, наговір складає гарненько.
Якщо бачить він грязнуль - ті вміють впиратись,
обіцяють дідусеві щодня умиватись.
Ходить той дідусь з мішком, пильно позирає.
Все, що зайве бачить він, у мішок складає.
Ще в дідуся є мішок... Правда він маленький.
В ньому радість, доброта, щедрість, милосердя.
В ньому ввічливість живе, працьовитість, ласка.
Якщо в тебе їх нема... попроси, будь ласка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695515
дата надходження 19.10.2016
дата закладки 20.10.2016
Живе між гір легенда, що в скронях посивіла.
Її сповила квітом червона бузина.
Віками тліє сила. Природи давня сила,
Що виросла з любові. Така ось дивина…
У полудень, як сонце сховалося за хмару,
Що назбирала крапель з річок й озер гірських,
Хлопчина молоденький все випасав отару,
І заховатись ніде, та мабуть би й не встиг.
Хтось з неба сипнув градом, неначе із рогаток, –
З’явився перед хлопцем нізвідки дивний грот.
Сорочка затремтіла, прилипла до лопаток,
І серце не на місці та й вистрибне от-от.
Отямився невдовзі від лагідного співу,
Дівочий стан розтанув у плетиві води.
Хотів її спинити, й піднявши руку ліву,
Хлопчина ледь підвівся і закричав: «Зажди!».
Розсипалось луною між горами німими
Та загубилось в небі оте його «зажди».
Пташки співали вільно, струмок дзюрчав із ними.
Кохання оселилось у серці назавжди.
Дорогою додому цей парубок завзятий
Все мріяв про взаємність від дівчини з гори.
Він буде завтра знову отару випасати.
Якщо прихильна доля, її примчать вітри.
У полудень, як сонце осяяло долину,
На тому ж місці хлопець овечок випасав.
Сопілкою дзвінкою прикликав ту єдину,
Що мала замість серця природи й чарів сплав.
То не проста красуня – царя гірського доня,
Давно вже слідкувала за парубком сільським,
Та світові людському вона була стороння,
А так хотілось бути хоча б на «ви» із ним.
Каміння гуркотіло, пускало сонце стріли.
«Не пара ви, не пара…» – шуміло поміж трав.
Між яворів ховались, про вічне говорили.
Боялися, щоб батько за це не покарав.
Не помічали часу. Осика цвіт трусила.
В обіймах милувались, доки роса зійшла.
Осяяні коханням під променем Ярила,
Вони палали буйно – зосталась лиш зола.
Так, цар гірський дізнався, аж жила затремтіла:
«Порушила закони – розплатишся сповна!»
Бавовняні волокна прикрили блідість тіла,
На віях сніжно-білих бринить її вина.
Наступного світанку, прийшовши у долину,
Наш парубок побачив, що там – нова гора,
Впізнав у ній єдину: «Кохана, не покину.
Допоки ти в неволі, додому - не пора».
І проронив сльозину – розлилася рікою,
Розтанув він у горі навічно на горі,
Назавжди розпрощався з подобою людською.
З вершини споглядає, як тліють димарі.
Хлопчину звали Прутом, дівчина – це Говерла,
Донині вони разом, така ось дивина.
Живуть в устах карпатців, легенда їх не стерла,
Лише сповила квітом червона бузина.
© Олена Галунець
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676838
дата надходження 08.07.2016
дата закладки 15.07.2016
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Pj3nLnlx3Ig [/youtube]
Надія на щастя, хай навіть облудна,
ніколи не причинить людині зла,
тому що вона полегшує життя.
Лопе де Вега.
------------------------------------------------------------------
Коли відчуєш: тануть мрії,
Тобі мети не досягти,
Та ти згадай, що є ж надія,
Що може ще допомогти.
І ми шукаєм соломинку,
Щоб нас тримала на плаву.
Запам"ятай у цю хвилинку:
Поки надіюсь - я живу.
І зразу станеш сподіватись,
Забувши, що існує зло.
Невдачі будеш посміхатись,
Щоб від душі все відлягло.
Світ непростий, такий жорстокий,
Але ти мрію не кидай.
Посій у серці своїм спокій.
І віру мріям ще придай.
Не дай душі упасти в відчай,
Упавши, встань і знову йди.
І це візьми собі за звичай,
Щоб вірний шлях в житті знайти...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667254
дата надходження 20.05.2016
дата закладки 20.05.2016