*
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я шукаю в книжках, роздивляюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали пишатись, що ми – українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще від Байди нам в’ється.
І що ми в Україні також – український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш в піснях, не в барилах терпкого вина,
І що щедрість в серцях, а не лиш у крамничних вітринах,
І що є у нас мова, і що українська вона! –
Без якої наш край – територія, а не країна.
Я до тебе скажу, а ти ближньому це повтори:
«Говорімо усі, хоч ми добре навчились мовчати»!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?!
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога:
Чом солодшим від меду нам дьоготь-полин забуття
Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок від порога?!
Українці мої! Тож словʼяни ми з вами чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?
Чи в могили прийдеться забрати нам той переляк,
Що змінив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої, як гірчать мені власні слова,
Добре знаю, що й вам всі вони – не солодкі гостинці,
Але мушу сказати, бо серце мов свічка сплива,
Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мені ниє крамоли відламок тупий,
Мене думка ота непокоїть, як хижа облава:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи,
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?!.
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя і сил, –
Можна жити й хохлом – і не згіркне від того хлібина…
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена ваша Вкраїна?..
***
Віктор Баранов
(ПАМ"ЯТЬ СВІТЛА І МОЯ ПОВАГА ШАНОВНОМУ АВТОРУ...)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705234
дата надходження 07.12.2016
дата закладки 07.12.2016
Переведи мене через майдан,
через скрутні часи і лихоліття,
крізь війни громадянські і всесвітні.
Звільни, врятуй з полону злих оман.
Переведи мене через майдан,
голодоморів лютих чорні хвилі,
де в тридцять років старці посивілі.
Переведи нас всіх через туман.
Переведи мене через майдан,
через всілякі бурі, злидні, грози,
крізь люту спеку і страшні морози.
Прошу, розвій байдужості дурман.
Переведи мене через майдан,
де сива мати жде одного сина,
та в полі вічно спить її дитина.
Всіх матерів переведи через майдан.
Переведи мене через майдан,
де честь і славу топлять в крові гоїв,
життя кладуть з-за гідності людської,
та знов негідників у владі новий клан.
Переведи мене через майдан,
не доведи, щоб вбили ті країну,
хто люд простий вважає за скотину.
Не дай нам, Боже, ще один майдан!
Переведи нас всіх через майдан,
усіх, хто Україну щиро любить,
а тим, хто нашу землю підло губить,
нехай могилою обернеться майдан!
Переведи нас всіх через обман.
26.11.2016
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116112608269
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703165
дата надходження 27.11.2016
дата закладки 27.11.2016
Моя Вкраїнонько! Земля обітована,
дарований нам Богом щедрий край,
а доля в Тебе – згіркла і туманна,
хоч мав би бути споконвічний рай.
Чом ходимо ми хибними шляхами,
де крик німий втоптав кривавий слід?
Чому, як не чужі, то власні хами
ведуть "в ніку́ди" зболений нарід?
Довірливі... Терплячі... Тож поганам,
як мито, – Твої доньки і сини.
Від Колими до Таврії – кургани
жертв розстрілів і голоду, війни...
Чи вирвемося ми з середньовіччя,
байдужості струсивши мертвий тлін?
... Тремтять у вікнах поминальні свічі –
це подихом із Неба лине відчай:
"Невже не зможете піднятися з колін?!"
26.11.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702988
дата надходження 26.11.2016
дата закладки 26.11.2016
Найважче у житті – чекання,
А ще як треба доганяти.
В душі плекаю сподівання,
А чи здійсняться – де там знати!
Все сподіваюсь… їдким димом
В дорозі подих забиває.
Що у житті згоріло хмизом
Те вдруге в цвіті не буяє.
Та часом, під осінні вальси,
Коли шал літа відлітає,
Каштан в закоханості трансі
Заради вишні розквітає.
І що йому до холоднечі,
Що наближається невпинно!
Він пам’ятає, як на плечі
Фата спускалась біло-пінна,
Як молоді липкі листочки
Під сонцем ніжно розгортались
І як про почуття солодке
Вони із вишнею шептали.
Весняний вітер, їхній шепіт,
Немов поштар ніс їм по черзі.
Тому не щез весняний трепет,
Не вмерли гілочки замерзлі
В ранкових приморозках ночі.
Каштан ще марив тим шептанням.
Тож вистрелив в осінні очі
Свічками ніжного кохання.
Плаксива осінь здивувалась:
Розчулилася, цим зігріта.
Каштанові подарувала
Шматочок бабиного літа.
Отак і я: розцвів неждано
Під свою зиму, безталанний...
У почуттях до тебе, Панно,
До тебе, радосте остання!
Та моя осінь не дарує
Ані шматочка для відради!..
Хоча у пам’яті чарують
Ночей травневих зорепади.
18.11.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701210
дата надходження 18.11.2016
дата закладки 18.11.2016
[u]Учора прочитала твір Олекси Удайка "Ой Морозе, Морозенку". Звичайно, і вірш, і пісня нікого не залишають байдужим. І в мене народився ось такий вірш.[/u]
Хрести, зчорнілі, давні, дерев’яні,
Німі і непідкупні свідки мук,
Як в 33-ім люд голодний в’янув
І походжав між трупів чорний крук.
Хрести й могили – пам’яті скрижалі –
Таке не заховаєш у архів,
Вони ж бо чули, люди як страждали
Й земля стогнала в ті часи, лихі.
Як села змовкли… Лиш вітри блукали,
Ганяли двері кинутих хатин,
А в матері у Божої стікала
Сльоза від диких голоду картин.
Волосся – дибки. А на серці – камінь…
Як вистояв, як вижив мій народ?
Як «братом» називатись міг роками,
Хто катом був, бездушний ідіот?
Хіба людське буває притаманним
Тим, хто не знає співчуття, жалю?..
Пробилась правда крізь часу тумани
Про звірства, що творились у краю.
Хрести, зчорнілі, давні, дерев’яні,
Німі і непідкупні свідки мук,
Як в 33-ім люди вимирали…
І ситий походжав між ними крук…
23.10.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696410
дата надходження 24.10.2016
дата закладки 26.10.2016
Які страхітні ці раптові зміни в світі –
по всій планеті підриває мир війна!
Тенетами терору оповитій
землі вже сниться мирна давнина.
Коли зашкалює критична маса болю
за одурілим людством, що в безодню йде, –
німію, здаючись на Божу волю,
молюсь в надії – вихід Він знайде.
Мала піщиночка не може світ змінити,
який звірячі орди тягнуть до кінця.
Мій Боже! Я не можу їх спинити...
але ж і не мовчу, як та вівця,
йдучи покірливо в отарі, безголово.
Супроти орків дав мені Ти не картеч,
а мирну і не вбивчу зброю – слово,
безкровний, та меткий двосічний меч.
Тож часто пишуться такі болючі строфи
й моли́тви, щоб не сталась ядерна зима,
бо може світ – за крок до катастрофи...
А іншої планети в нас – нема...
26.10.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696857
дата надходження 26.10.2016
дата закладки 26.10.2016
Коли літа втрачають свою свіжість
І у очах поселиться жура,
Душі так необхідна ласка й ніжність –
То осені життєвої пора.
Хай білі роси падають у коси
І зморшку ніжну вималює вік –
Давно вже плодоносить абрикоса,
Що посадив в честь сина чоловік.
Тепер плоди збирають вже онуки,
Спитати забувають, хто садив,
Їх голоси й плодів удари-звуки
Мене також покликали сюди.
Милуюсь ними, гладжу абрикосу
І заглядаю в пам’ятні літа,
Як він носив мене, щасливу й босу,
А поруч син метеликом літав.
Стоїть вона, як пам’ятник любові,
А з неї стиглі падають плоди.
Ми в осінь забрели удвох з тобою,
Й так хочеться удвох цей шлях пройти. 12.02.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696926
дата надходження 26.10.2016
дата закладки 26.10.2016
Посивіли давно, посивіли матусині коси,
У очах зупинилась, неначе заснула печаль.
З чорним кольором хустка, давно її матінка носить
І глибокі морщини, неначе життєвий причал.
Зранку сиву косу заплітає матуся на лавці,
Виглядає в вікно чи провідати зранку не йдуть.
Зазвучав патефон, знову голка шкребе по платівці,
Листопаду ще тиждень і листя усі опадуть.
І настане зима, біла-біла, як мами волосся,
Лише будуть виднітись на білому свіжі сліди.
Патефон захрипить, невідомий співак заголосить,
На хвилину розгонить зимові страшні холоди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696781
дата надходження 26.10.2016
дата закладки 26.10.2016
Запахла осінь свіжою калиною,
І тихий смуток душу ледь обпік,
«Курли», останнє, журавлине, линуло
Із-під хмаринок, ніби з-під повік.
Осіннє небо голоси ті слухало
І сипало дрібнесеньким дощем
Понад полями, лугом, лісосмугами
Й гіркий будило непідробний щем
За птахами, що з краєм попрощалися,
І за теплом, що гріло нас щодня,
За квітами, що у красі кохалися,
За всім, що із минулим нас єдна.
20.10.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696668
дата надходження 25.10.2016
дата закладки 25.10.2016
Вже гаснуть зорі й сіють сивий попіл.
Гіркий і сірий, мов торішній сніг.
Скрізь пустка дика, лише гордий сокіл
немов завис над перехрестями доріг.
Всю землю щільно темні хмари вкрили,
немає розуму, навкруг одні нездари.
Все тяжчі й тяжчі у орлана крила,
його не оминули теж почвари.
Країна в хмарах вся крокує у непевність,
над головою хижо вітер свище.
Чекає що на нашу незалежність –
свобода, воля, може попелище?..
Іде народ дорогою кривою,
у небі круків хижих ціла тьма.
За що боролись, брате, ми з тобою?
Чи вся та кров пролита задарма?!
Невже проміння не прониже морок?
Невже і дітям не всміхнеться щастя?
Невже погаснуть всі блакитні зорі?
Невже людська надія так і згасне?
Невже джерела нам назавжди отруїли?
Невже не зможемо ми підлість подолати?
Невже не знайдемо в собі останні сили
свою дорогу у майбутнє відшукати?!
12.10.2016
* За мотивами твору Артура Грея Есквайра „Зорі згасають“.
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116101207538
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694420
дата надходження 15.10.2016
дата закладки 24.10.2016
Музика й виконання Анатолія Супруна.
Ранок затуманений
стеле теплий сум.
Вишиванки мамині
березню несу.
На сріблясті котики
крапельки мрячать.
У серденько зморене
лебеді ячать.
Спомини гаптовані…
Крапля на щоці.
Впали на чоло мені
срібні промінці.
Подивуйся, братику,
на барвисту знадь.
Вишиванки мамині
лагідно погладь.
Напилися повені
береги Сули.
Вишиванки-спомини
знову розцвіли.
Ой літа-журавлики,
вже спада вода…
Розквітай і радуйся,
земле молода.
Вороття нема мені,
та в душі несу
вишиванки мамині –
березневий сум.
До серденька туляться
ніжні пелюстки.
Променяться й журяться
рідні рушники.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667048
дата надходження 19.05.2016
дата закладки 23.10.2016
Я сльози втру, хай ними плаче осінь,
Забуду все: розлуку та печаль,
Із снів сумних сплету чарівні коси,
Я відпущу:" Іди, мені не жаль".
Не жаль того, чого вже не вернути,
Не жаль того, чого давно нема,
Забути, хочу все чомусь забути,
Так хочу... хай впаде між нас зима.
Ти сам накликав лютії морози,
Ти зачерпнув розлуку у душі,
А я чекала веснянкові грози
У тих полях, де квітнуть спориші.
Я сльози втру, хай ними плаче осінь,
Забуду все: розлуку та печаль,
Я віднайду свою небесну просинь,
Я відпущу:" Іди, мені не жаль".
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695922
дата надходження 21.10.2016
дата закладки 23.10.2016
А знаєш, сонце теж, напевно, плаче,
Коли до неба йдуть сини- солдати,
Коли над прірвою життя юначе,
Де громом б'ють чужі гармати.
В поклоні місяць сумно похилився,
Сходини в небо міцно їм тримає,
Із жалю й болю тихо зажурився-
Було життя юначе... і немає.
Їх душі- зорі, небо- вічний рай,
Земля- лиш спогад тисяч та мільйонів,
Ще довго не цвістиме буйно гай-
Молитви, сум і тисячі поклонів.
Матусе- земле, ти така сумна,
У смутку місяць, сонце також плаче,
Сивіє з горя ненька не одна-
Обірване в війні життя юначе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696132
дата надходження 22.10.2016
дата закладки 23.10.2016
Я козак Мамай
Хочеш жити не займай
Вiльний вiтер то мiй батько
Степ широкий рiдний дядько.
Моя мати темна нiчка
А вiйна моя сестричка...
Як бiда прийде у край
З'явиться козак Мамай.
Люто гляне на рабiв
На панiв та москалiв
Хто сховатися не встиг
Пiде чорту на обiд.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671429
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 22.10.2016
Безмежна сила Інтернету
впіймала в сіті всю планету:
всі "гуглять" чи сидять в You Tube,
а ми – у Поетичнім Клубі,
бо нас заніс на цей Парнас
крилатий (чи кривий) Пегас.
Несхожі тут пани і пані:
монументальні, многогранні –
це автори́ поем епічних
чи історичних, чи міфічних...
Хтось тут кує амбітні плани,
у інших – філософська суть,
у третіх вірші – трепет лані,
довершені до філіграні...
як є і ті, що "муть" несуть.
Є сіячі фольклорних зерен,
а хтось – колючий, наче терен,
сатира в них – гостріш ножа.
Буває в'їдлива іржа,
що українське все паплюжить,
викупує в брудних калюжах.
Тут і запроданці, і "тролі",
у них конкретні платні ролі –
ганьбити злісно патріотів,
ліпить їм марку ідіотів.
Є моралісти, фантазери
і обструктисти-флібустьєри,
прозорі й мутнокольорові...
дотепні, мудрі, гонорові,
нудні та прісні, феєричні,
розсудливі чи істеричні,
є незворушні, наче дуб...
а разом – ПОЕТИЧНИЙ КЛУБ.
Всі згуртувались, згрупувались,
по інтересах об'єднались,
то ж зрідка лиш якась пташина
загляне до чужого тину.
Серед "своїх" – любов, обійми...
за мить – вже суперечки, війни...
все, як в пригодницькім кіно...
але ж... комфортно все одно.
Та як би, часом, ми не злились,
забувши статус й смак манер,
і довго після бруду мились,
бо вилив друг на нас цебер,
та будьмо, друзі, толерантні:
пошлем уклін наш елегантний,
подяку щиру і визна́ння
(і скажемо це без вагання!),
Тим, Хто відкрив цей сайт для Клубу,
Хто дарував солодку згубу –
на сайті вірші розміщати
й себе, коханого, читати,
приймати схвальні "одобрямси" –
безмірні в щедрості аванси.
У всіх нас – спільні інтереси,
і Клуб для нас – як другий дім...
Ото ж, поети й поетеси,
шануймося у домі цім!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542149
дата надходження 07.12.2014
дата закладки 22.10.2016
Полтава
Я не за те, щоб пам’ятними стали
Лиш булава й чубаті козаки,
Я хочу, щоби пам’ять не ослабла
Про те, як жив народ наш ці віки.
– Полтава, сонячна Полтава, –
То мелодійний спів зліта.
Зорить орел над парком Слави
І в будні, і в усі свята.
Давно закований у злото
Не може хижий птах злетіть.
Чиї він втілював польоти?
Що мали люди на меті,
Коли орла над парком Слави
У центрі міста підняли?
Це честі додало Полтаві?
Чи дяка, що не запалив
Тоді її, як шведи рвались,
Й Петру на білому коні
Шукати в Ворсклі скло старалась
Царева свита. Не в вогні!!!
Може, хто, й справді, бачить славу
В орлі російських військ, Петра?
Чим обернулось для держави,
Для України те «ура»?
Не маєм права забувати,
Війни тяжкої жодну мить,
Купа Полтаву Ворскла-мати
Й давно-давно про це шумить:
«Мені здається, «славний Орле»,
Собою інше ти вінчав:
Як цар Петро змінив нам долю,
Державу знищувать почав.
Тож розберімось, добрі люди,
В чім суть російського орла,
Й торжествувати правда буде,
Бо іншою вона була!»
Живе заквітчана Полтава
Давно новим своїм життям,
Як пісня у кількох октавах,
Як чесний свідок всіх звитяг!
22.11.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696008
дата надходження 22.10.2016
дата закладки 22.10.2016
Ніколи не були ви нам братами –
Останній міф радянщини ізник,
Коли ви стали справжніми катами
У час цієї підлої війни.
Може, тоді були ви нам братами,
Коли в Криму свій вивісили стяг,
Коли в Донбас на танках завітали
Й на світ увесь брехали у «Вістях»?
Може, тоді були ви нам братами,
Коли Богдана зрадив Олексій,
Як Січі Запорізької не стало?
(Це Катерина – підлості носій).
Може, тоді були ви нам братами,
Як ми в тридцяті дохли на полях?
Журби сторінку й цю перегортали –
До комунізму, бач, стелили шлях.
Може, тоді були ви нам братами,
Як нас мільйони везли в Сибір,
В Карелію, в степ дикий Казахстану?
Нам – біль, могили… Славу ж – лиш собі.
Може, тоді були ви нам братами,
Як потурали владі в цих ділах?
А мо’, зручніше жити вам кротами
І берегти уласне тіло й дах?
Може, тоді були ви нам братами,
Коли ганьбили й мову, як могли?
Вона ж жила, у душах розквітала
Й назвала: «Ви вкраїнці – не хохли!»
Нас ви й тепер вважаєте братами,
Як діток зариваєте в полях?
Вам зойки матерів не долітають,
Як годите убивцям із Кремля?
Ніколи не були ви нам братами,
Бо ми для вас лише «дурні хохли»,
Себе ж нам подавали «господАми»,
Щоб і перечить навіть не могли.
Ніколи не були ви нам братами,
Про це засвідчив досвід поколінь,
Коли в найкращих голови злітали,
Хто мав сміливість встати із колін.
Ніколи не були ви нам братами,
У цьому ми упевнились не раз.
Застерігав пророчими устами
Давно про це наш Батько, наш Тарас.
Ніколи не були ви нам братами,
У цьому пересвідчився народ.
Останні сумніви в свідомості розтали…
І це одна із Богових щедрот.
16.10.2016.
Ганна Верес Демиденко
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695454
дата надходження 19.10.2016
дата закладки 21.10.2016
За мир і волю,
за кращу долю
життя віддав він
в донбаськім полі.
За кущ калини,
за доньку й сина
життя поклав він,
за Україну.
За мову рідну,
за солов‘їну
солдат загинув,
за Батьківщину.
За синє небо,
за рідну хату
життя віддав він,
за тебе, брате.
Це пам‘ятайте,
усіх згадайте,
зітерти пам‘ять
повік не дайте.
20.10.2016
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116102002298
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695768
дата надходження 21.10.2016
дата закладки 21.10.2016
Сидить козак край дороги
під крислатим дубом,
над дніпровії пороги
похилився чубом.
Похилився, прихилився
та й думу гадає –
чому в краї, де родився,
щастячка немає…
Окружили польська шляхта,
татарва, кацапи,
не накинеш вчасно плахти –
обстрижуть як цапа.
Випотрошать, обкарнають,
наче й не людина,
і від них тебе чекає
лише домовина.
Так сидить собі, міркує –
ніби ж не ледачий,
не дурак, не байдикує,
має добру вдачу…
Та коли до жнив все ближче –
нічого косити,
у карманах вітер свище
й хочеться тужити.
Розтягла усі старшина
статки від походів...
Чи ж така вона паршива
й у других народів
ота доля-сіроманка,
доля-бідолаха?
Бо якби не вишиванка,
носив тільки б лахи...
Сидить козак, лоба чеше
та все думу дума.
Може нам про те все брешуть
оповідки, куме?!.
12.06.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671946
дата надходження 13.06.2016
дата закладки 17.10.2016
Де берегів високі кручі,
де сіро-синіх плескіт хвиль.
Сидів на камені могучий
козак на прізвисько Кисіль.
На березі пустім під дубом,
в задумі все його чоло.
Сидів один і думу думав,
що буде далі, що було…
Як в цьому світі білім жити,
де зло панує і обман.
Дивився він на спіле жито,
як тихо стелеться туман…
Як в річку сонечко сідає,
щоб завтра вмитим вийти знов.
А серце спомин розриває,
журба, ненависть і любов.
Пригадував він рідну хату,
і матінку біля воріт.
Як забирали у солдати
і плакав весь кріпацький рід.
Як пробирався він ночами
на Запорожжя до братів.
За мужніми яких плечами
повірити в добро хотів.
Ще пригадалися походи,
як він ординців воював.
А ще п‘янка дівоча врода,
тії, яку колись кохав.
Та не судилося побратись
і стати з нею на рушник.
У край далекий розважатись
погнав кохану кочівник.
Вона там й згинула навіки,
не повернулась до села.
Числу знущань не знала ліку,
та душу вірну зберегла…
Сидів отаман в чистім полі
і планував новий похід.
За волю і щасливу долю
він поведе козацький рід.
15.06.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672399
дата надходження 15.06.2016
дата закладки 17.10.2016
Оселедця носить й довгі вуса,
хоч колись була чуприна руса,
на спині – в колчані стріли й лука,
а на боці – гострую шаблюку.
Чоботи сап‘янові зі сму́шком,
в галуном гаптованім кожу́шку,
вишита узорами сорочка
ще й на шапці пишна оторо́чка.
Шаровари сині із Бристоля,
за паском споряджені пістолі.
В кожен вставив він свинцеву кульку,
а в зубах трима козацьку люльку.
Кінь під ним гарцює, вигнув спину,
б‘є копитом землю без зупину.
Що ж за сокіл у сідлі сидить в задумі?
То козацький старшина – полковник Дума.
13.07.2016
© Copyright: Александр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116071307611
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678126
дата надходження 15.07.2016
дата закладки 17.10.2016
Зараз в моді стали вірші
про сучасних козаків.
Чи тепер вони вже інші,
ніж були споконвіків?
Плачемось – живеться гірше.
Ненаситні ж ми які!
Козаків он стало більше,
аніж в селах кізяків!
Ходять ряжені в лампасах,
начіпляли орденів.
Не бували й в свинопасах,
а набралися чинів!
Нині стільки генералів,
отаманів та булав!
А в бою або за ралом
хоч один із них бував?
Щоб вільготно й вільно жити
й мати трішечки бабла –
люблять владі прислужити,
хоч яка б вона була.
Хто найшвидше поклянеться,
голосненько крикне "Гей!"
й руку прикладе до серця –
вже козак!
Вже можна – й гей.
Так негадано-неждано
розвелося козаків!..
Є й такі, що лиш недавно
випали з товарняків…
Не обов’язково знати
бойового гопака,
варто лиш за приклад брати
характерника Сірка.
І святкують на Покрову!..
Та хоч лізьте на стовпа, –
на поклон не пріться знову
до московського попа!
Те, що скажуть верховоди,
а коли ще свисне й рак –
буде "Так!" – миттєва згода.
Отакий тепер козак!
Марширують, ходять-бродять…
Як дідусь один казав:
"Не пойму, що за урОди?
Чи то сторож, чи козак?
Їм би землю боронити,
чи й самим – до борони,
а вони звикають нити…
Козачки чи барани?"
Королям-царям служили
благовірні козаки.
Знали, зАщо рвати жили,
ще й гуляли залюбки.
Про козацтво в Україні
ще й закон не прийняли, –
куренів же різних вільних
незліченно утяли!
Як не пнулись, не старались,
та коня не запрягли.
В декорації загрались –
ще на службі не були.
Закортіло вільно жити,
куштувать смачний куліш.
Нащо ж і кому служити,
за ідею чи за гріш?
Те їм досі й не казали.
На шляху – густий туман…
Козаки а чи васали?
Те не знає й отаман.
Він такий собі дворовий –
і калюжу пройде вбрід.
Шкутильгавий, гоноровий
генерал чи інвалід.
В різних партіях бувалий,
в передвиборних штабах.
Там, де п’ятами кивали,
і "Хвала!" кричав, й "Ганьба!"
Козаки декоративні –
з оселедцями і без.
Є й достойні, й надто дивні,
бо пройшли в ментів лікбез.
Запорізьке військо славне,
та в лаштунках прабатьків
де ви бачили віддавна
у погонах козаків?
Звісно ж, стали на Майдані
й бились-гинули в АТО
козаки – нащадки славні…
З них не хвастався ніхто.
Але ж скільки ще охочих
на словесний онанім!
Бубонять вони й торочать
безідейний архаїзм.
Вибирають в козачата
і саджають на коня,
а чому найперш навчати –
не второпає рідня.
Діти в бур’янах гасають,
тешуть з дерева шаблі,
а "старшина" – ріже сало,
ставить в шатрах бутилі…
Хлопці, це уже й не смішно,
припиняйте цю дурню.
Ваше військо – лиш потішне,
не для справжнього вогню.
В тин дивитись чи будитись?..
Душу совість не шкребе?
Не мені про вас судити?..
Вмійте ж бачити себе!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649113
дата надходження 05.03.2016
дата закладки 17.10.2016