Хаха! люди, кажуть, коли народжуються,
то верещать, ніби хтось їх ріже.
поети схильні це пояснювати так:
дитині було затишно в маминому лоні,
а ось тепер її те лоно виштовхує надвір;
дитина протестує: мамо, зглянься!
чи ти мене не любиш? не хочу в цей бридкий,
шорсткий, жорстокий, гострокутний світ!
так, для дитини то страшне розчарування,
та діла вже ніяк, маленька, не поправиш;
а мама – навпаки: лежить така щаслива,
що хоч на неї накричи, хоч докоряй їй,
хоч закликай до совісти й лозиною шмагай –
лиш усміхнеться втомлено й промовить:
чого ви там стрибаєте? вгамуйтеся, помовчте,
погляньте лиш, яку я ідею породила:
дитя було у сховитку, мов в бога у кишені,
або вареник у сметані – все одно:
вважало, що його життя прекрасне,
змістовне й на вершині всіх досягнень;
тепер воно, біднесеньке, збагнуло,
що всі її уявлення стояли на піску
і плавали в плаценті – тепер у сповитку
переосмислює засади концепції буття.
одна лиш літера! – ну сказано ж: дитя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727531
дата надходження 06.04.2017
дата закладки 10.04.2017
[color="#312fa3"][i][b]Под моим окошком шелестит каштан
– Подпевает ветру, старый меломан.
В жаркую погоду прячусь я под ним.
Вечером, бывает, вместе мы грустим.
От дождя прикроет под зонтом листвы.
В мае цветом красит белым и густым.
Парочку влюбленных прячет он в ночи,
Радуясь их счастью, бережно молчит…
А когда был юным, прятал он в тени,
Чтоб не подсмотрели звездные огни,
Паренька-соседа под своей листвой
И красу-девчонку с русою косой…
Под моим окошком шелестит каштан
– Подпевает ветру, старый меломан.
Сколько мы знакомы, друг зеленый мой?
Чьи ты тайны прячешь ныне под листвой?[/b][/color]
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726856
дата надходження 02.04.2017
дата закладки 02.04.2017
Безсилої люті так спрагло напитись...
А що як назавжди лишиться в душі?
Не хочу отрути, ти дай зупинитись,
Бо я розчиняюсь, бо я на межі..
Чого ти колишеш, мене, безпринципну,
В долонях спокою, як я все ще та...
Що була колишня, лиш біль свій затисну,
Роз'ятрені сльози, страшна німота...
Та все одно душать, я хочу кричати,
Безсилої люті дороги образ...
Чого ти тримаєш, я хочу ридати,
Неначе ці сльози впадуть в перший раз...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723998
дата надходження 17.03.2017
дата закладки 20.03.2017
Буває так, що рідні то чужі,
Ніколи й не були й не є близькими-
До певної, до певної межі,
Ілюзії стають на них хиткими.
Чого то так? Ти вилиєш жалі,
Хоча то так, відмітка-календарик.
Чого насправді душі такі злі?
Ховаються за маскою поправок...
Все буде добре, потиски плеча
І знову таємниці в диких нетрах.
Загубляться в тобі, бо на мечах
Смішний двобій буденності у гетрах.
-----
Бо боляче і важко уявити.
Чого то так, що рідні то чужі...
Хоча то так... Простіше їх простити...
І вірити до певної межі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724443
дата надходження 19.03.2017
дата закладки 20.03.2017
Знаєш, мамо, так сумно без тебе,
Наша вишня вже так не цвіте,
Лиш журавка торка тихо неба,
Де у вічність стежина веде.
Чуєш, мамо, знов вітер шепоче,
Знов читає всі мої думки,
Поєднати молитви лиш хоче,
Би журавкою в вічність нести.
Бачиш, мамо, самотнє подвір'я,
На порозі застигло життя,
Стара груша... похилене гілля,
Тут зосталось лишень каяття.
Вже не так, як колись було, мамо,
Навіть весни не ті, що були,
Тільки пам'ять зосталася з нами
І журавка, і твої світи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724472
дата надходження 20.03.2017
дата закладки 20.03.2017
Осінні промені не світять вже яскраво,
Хоч барви листя запалили все навкруг.
І зазирає спогад крізь осені рукава -
Гіллям сухим торкається до рук.
То душу рве, то знов наклеює латки,
А серце не слізьми, а гулом вітру плаче...
Пожовкли ж на деревах всі он, бач, листки,
А вчора ж літо ще було ось тут неначе.
І знову вдаль шматочок неба тягнуть журавлі:
Вони по двох несуть свою посильну ношу.
Ми ж розділили всі осінні ті жалі -
І розійшлись, мов налякала нас пороша.
А ті слова, яких промовити не зміг...
Чи, може, я тоді тобі їх не сказала?
Хтозна... Давно не мали спільних ми доріг,
І осінь вже років, як листя, нанизала.
Тепер багряним шумом серце лиш ятрить,
З гілок пожовкле листя струшує тремтяче.
І та остання у прощанні нашім мить
Осіннім небом наді мною тихо плаче.
І ніби вже й нема про що, і ніби все пусте,
Та от забуть твій погляд я себе не змушу!
Прощання ж наше мовчазне оте
Крізь осені рукав ще досі...
заглядає в душу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714392
дата надходження 25.01.2017
дата закладки 08.03.2017
Запряг Стефко коні- зрані, виїхав орати,
Я сі в хаті залишила, би усьо прибрати.
Зночи курку спорядила, чесником натерла
І цибулі укришила, майонезу вперла.
Всьо зробила до ладу- треба відпочити,
Бо як Стефко сі поверне, то мені... не жити.
Усадила м тую птицю тихо до духовки,
Ладно вбрала зеленинов, дала м пити Бровку.
Як то добре, жи весна- то мені на руку:
Стефко з Богом їде в поле, а я...до Фейсбуку.
Так сі я там почуваю, як у своїй хаті,
Таке всьо там кольорове та й люди крилаті.
Класи сиплю, всьо читаю, шо нині на днині,
Посиділа си нівроку, десь...зо дві годині.
Чую брама заскрипіла,- Стефко сі вертає,
Горіч* вдарила у горло, вітер мнов здуває.
Лечу скоро я до кухні... а там- повно диму,
Вже їм Стефку догодила...у сумну годину.
Вікна скоро відкриваю, жену до півниці...
Несу бутиль свіжий з салом, цибулю та єйці.
Скоро жарю, сало шпарю, єйцьми поливаю-
А шо хлопови сказати, то вже і не знаю.
Подививсі Стефко, збоку, на тії котлети,
Зів спокійно та пішов лігти на бамбетли*.
Мене взяв разом з собов, а би шось казати,
Бо не міг, не то жи спати, навіть задрімати.
-Як не було у селі того інтернету,
То і кури не горіли- читала с газету.
І сиділа, пильнувала, коло тої пічки,
А тепер лиш у Фейсбуці до темної нічки.
Ні з ким спати, ні тулити, ні кого любити...
Так сі хоче ми шо ночи та й на звізди* вити.
-Дай ми, Стефку, я ті прошу, ту святу годину,
Хтось ми видно нині врік, у ту Божу днину.
Завтра другу курку зроблю...най сі на тім стане
Як мі знов, у тім Фейсбуці, нічка не застане.
.........................................................................
Ось так тепер живемО- від рана до ночи,
Де хребет вогнем пече, та вмлівают вочи,
Всьо горит, тече, втікає...чоловікам муки,
Бо прекрасна половина пильнує Фейсбуки.
Горіч- піт, жар. Бамбетель- старий деревяний диван. Звізди- зорі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721039
дата надходження 01.03.2017
дата закладки 05.03.2017