Ось вам, любі мої діти та шановні мої дорослі, нова книжечка. Ретельно, з великою любов'ю до вас усіх зібрав шість найліпшіх, найцікавіших казок на будь-який вік.
Тут є й про равликів та їхню подорож нашим світом, таким великим і різноманітним. І про драконів, які оволодівають людським серцем, і про опір серця тим драконам. І про каштанчика, якому випали неабиякі випробування, поневіряння та пригоди. І про Золотий Грошик, річ прекрасну, але здатну на страшні вчинки - якщо їй це дозволити, звісно. А ще про... ой, та про різне в цій книжці йдеться!
Мерщій хапайте книжку з полиці - і нумо читати!
Щиросердно дякую читачам за увагу, відгуки та рекомендації!
Повний текст книги та фрагмент для ознайомлення тут:
https://andronum.com/product/fedorchenko-maksim-shist-kazok/
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733705
дата надходження 16.05.2017
дата закладки 15.06.2017
[b]Зручна форма для легкого запам’ятовування Вашою дитиною
10 заповідей Божих[/b]
[b]10 заповідей у віршах для дітей [/b]
Передмова
[b]«Привчай юнака на ПОЧАТКУ до дороги його, і він не відступиться з неї, як і постаріє».
Книга Приповістей Соломона 22:6 (Біблія)[/b]
Сьогодні провідні нейрофізіологи світу довели, що чим молодша дитина, тим краще її мозок засвоює інформацію.
Перші 4 роки життя дитина сприймає інформацію, не фільтруючи її на корисну і непотрібну, як це робить дорослий. Вона приймає і вірять у все, що їй кажуть батьки, не піддаючи сумнівам. У цей період вся інформація засвоюється швидко, легко і дуже міцно!
Тільки ми, батьки, відповідальні за те, що буде записано на підкірку дитини - біблійні життєві цінності чи комп’ютерні ігри.
* * *
Все почалося з того, що, дивлячись телевізор, я почула історію про бідну самотню бабусю. Вона всиновила осиротілих після корейської війни двох хлопчиків. Навчила їх грамоті. Це була вся освіта, якою вона володіла сама.
Після цього вона повісила над місцем, де вони спали, листочок з 10 Біблійними заповідями. Щоранку, встаючи, і щовечора, лягаючи спати, вона вимагала, щоб діти один раз прочитували цей текст.
Йшли роки. Божі принципи життя, які містяться в 10 заповідях, відкладалися в умах і серцях хлопців. Формували їхню поведінку.
Сьогодні вся Корея знає цих двох чоловіків. Один з них став Прем’єр-міністром країни. А другий - великим бізнесменом. І вони в усіх інтерв’ю дякують саме своїй неосвіченій бабусі, яка вклала в них фундаментальні життєві закони!
Ця історія буквально зачепила мене. Тому що моєму синові Іллюші на той момент було 4 роки. І він з дивовижною легкістю запам’ятовував довжелезні вірші.
І тоді я вирішила, що для дітей 10 заповідей мають бути викладені у віршованій формі. Завдання виявилося складним, адже глибокі Біблійні принципи потрібно було викласти в доступній дитині, простій формі. Та ще й коротко!
З Божою допомогою, я впоралася. Іллюша дуже швидко вивчив весь текст напам’ять. І часто розповідав 10 заповідей дорослим, які крім «не убий», нічого про заповіді сказати не могли.
«Привчай юнака на ПОЧАТКУ до дороги його». Дитина росте так швидко. Тому не гайте час, не пропустіть можливість вкласти у Вашого малюка Істину.
Приділяючи заповідям Божим щодня всього 5 хвилин, Ви закладете у свідомість дитини цінності, які вона пронесе через усе життя!
Діти - це найважливіший і найнадійніший вклад. Жоден Банк світу не дає таких відсотків, як життя, час, вкладені в них!
Хай допоможе Вам Господь!
Дар’я Чебаненко
[b]Перша заповідь
«Я - Господь, Бог твій, хай не буде у тебе інших богів!»[/b]
Хай тільки Господь над тобою панує,
І Божу Любов твоє серце шанує!
Хай буде Він сенсом усього життя!
Як вірно чинити, дає відкриття!
[b]Друга заповідь
«Не роби собі ідолів! Не вклоняйся і не служи їм!»[/b]
Хай Господом буде Небесний твій Тато,
Хоч ідолів завжди в житті так багато!
Хай Він надає тобі нових ідей!
На Бога надійся, а не на людей!
[b]Третя заповідь
«Не призивай Імені Господа даремно!»[/b]
Боже Ім’я марно не говори!
Хай твоя шана в словах тих горить!
Хоч нелегкою здається дорога,
Дій і живи, поважаючи Бога!
[b]Четверта заповідь
«Пам’ятай день суботній! Присвяти його Богу!»[/b]
Той, хто вірує в Бога, завжди в церкву ходить.
Сам Господь християн направляє, вчить, водить!
Щоб від Божого задуму не відхилитись,
Треба з Біблії правильно жити навчитись!
Час посвячуй для Бога і успіх дістанеш!
В скруті, в справах складних переможцем ти станеш!
[b]П’ята заповідь
«Шануй батьків!»[/b]
Хай ще більш до батьків буде в серці поваги!
Досвід, мудрість, знання їхні гідні уваги!
Дорожи ними, слухайся і підкоряйся!
Помогти мамі й татові завжди старайся!
І тоді буде довгим у тебе життя!
Повним щастя і радості буде буття!
[b]Шоста заповідь
«Не вбивай!»[/b]
Людину вбиває
Не тільки лиш зброя!
Вік інколи крає
Без крові та бою
Образливе слово!
Учинок жорстокий
У серці лишає
Біль гострий, глибокий!
Людей поважайте,
Цінуйте, любіть!
Всіх благословляйте!
Образи простіть!
[b]Сьома заповідь
«Не чини перелюбу!»
[/b]
Пройдуть роки. Ти виростеш. Бог вкаже тобі пару.
Полюбиш. Візьмеш шлюб. Цінуй, радій йому, як дару!
Долайте разом і нужду, і жалі, і недугу!
Не зраджуй! Не руйнуй любов! Будь вічно вірним другу!
[b]Восьма заповідь
«Не кради!»
[/b]
Той, хто у людей забрав
Речі їх шляхом нечесним,
Злодієм одразу став!
Бачить все Отець Небесний!
Схаменися! Не кради!
Призведе це до біди!
[b]Дев’ята заповідь
«Не бреши і не свідкуй неправдиво на ближнього!»
[/b]
Неправду казати людина не має!
Це Боголюбива душа твердо знає!
Брехня може лихо з собою нести,
А правда до справжнього щастя вести!
[b]Десята заповідь
«Не бажай нічого, що належить іншому!»[/b]
Помічай і слідкуй пильно за думками:
Володіти не мрій ближнього скарбами!
Ці бажання тобі принесуть страждання,
Бо за гріх понесеш Боже покарання!
Канал Дар’ї Чебаненко на YouTube:
https://www.youtube.com/channel/UCPdfNyPo32UIBJ-wpVeux5Q
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534314
дата надходження 03.11.2014
дата закладки 15.06.2017
[b][i](бувальщина)
[/i][/b]
Чи любиш ти, моє серденько, читати казки, а особливо казки про рідне місто? Любиш, я знаю! А тому сідай зручненько – і слухай. Я розповім тобі напівказку, напівбувальщину про той Львів, якого тепер уже ніхто не пам’ятає, та й не може пам’ятати, бо Львова такого, як ти , моє серденько, бачиш своїми очима, на той час ще не було… А були лише ліси непролазні та дикі хащі, скелі та горби, покриті зеленавим мохом та чагарниками. І ось в одній з таких скель, що на південний захід від Княжого міста, яке тільки починало будуватися – була глибока печера. А поруч неї, як годиться, і ліс, тьмяний та вологий, і озерце – на галявині серед лісу. А трохи нижче, за лісом, повноводила ріка Полтва, і вода у тій ріці була чиста і прозора, як скельце, що вигравало на сонці усіма кольорами райдуги.
І неважко, моє серденько, здогадатися, що жив у тій глибокій печері Змій – як у казках мовиться, лютий-прелютий – дихав вогнем на верхів’я дерев, пригинав їх додолу, щодня годинами милувався своїм відображенням в озері та споглядав веселкові перегони хвиль на ріці Полтві. І було б його життя щасливим і безтурботним, якби одного разу не забрів у його схованку молодий князь Лев Данилович з охороною, що шукав зручну місцину – височину, аби звести на ній Високий Замок. І, може, не такий вже лютий-прелютий був той Змій, але при зустрічі з князем Левом та його воями загарчав так грізно, що з дерев позлітало листя, а вої припали ниць до землі.
- Василіск, княже! Що маємо чинити? – загукали налякані молодці. Василіском у ті часи, моє серденько, називали жахливих потвор драконячої породи. І відтепер нашого Змія прийшов час теж називати Василіском.
- Не зволікати, убити! – наказав князь Лев Данилович, виймаючи з піхов родовий княжий меч.
І загриміло враз, заблискало довкола, небо зчорніло все під важкими дощовими хмарами. Збурилася природа. Запала темрява, хоч око виколи – тільки й видно то тут, то там спалахи вогню – знати, Змій-Василіск не на життя, а на смерть з князем Левом та його людьми, змагається. І в найзапеклішій хвилі того змагання, поміж громів та блискавиць, та багряниць спопеляючих, звів князь Лев очі до неба і помолився:
[i]- Святий Юрію, божий стражнику, змієборцю! Зроби руку мою витривалою, меч мій – зло пробиваючим, а око моє – непомильним! Нехай під тією потворою, Василіском прозваною, земля западеться.[/i]
На мить засвітилося небо, послало на землю вражаючої сили блискавку, а у світлі небесному – князь Лев Данилович на коні, з мечем оголеним, супроти Змія-Василіска, як вихор, поривається.
А коли розвиднілося, проясніло все навкруг, то Змія-Василіска не стало. А позаду його печери – лише обірвана скеля та зчорніла глибока вирва землі у драконячий зріст! Відтоді назвали те місце в народі Змієвою Ямою.
Князь Лев Данилович на спогад про переможеного Змія-Василіска наказав у його печері обладнати кузню, роздувати у нішах печери вогонь і кувати зброю для княжих ратників. А навпроти печери, на горі, збудувати церкву – оселю Божу, із предковічних буків, що росли неподалік, і назвати її на честь святого Юра, того, що Змія і ворога у часи лихоліття побиває.
І ти не повіриш, моє серденько, хто оселився у тій кузні, колишній печері Василіска – син литовського князя Тройдена, дружній князеві Леву, коли вже став старим і до бою недужим, захотів стати пустельником і постригся в ченці. Він і прийняв на себе імення страшного (так мусить бути у кожній казці!) Змія – і історія пізнала його як князя Василиска, чи то Василишка, щоб добріше звучало. А сам князь любив годинами споглядати ліс, і Драконяче озерце, і райдужні хвилі Полтви-ріки. Споглядав і промовляв, усміхаючись:
[b][i]- Не кожен той Дракон, що в Драконячій шкірі!
[/i][/b]
Князь Василиск, чи то Василишко, якщо вірити стародавнім літописам, моє серденько, став першим настоятелем Святоюрського монастиря.
Минули літа, минули і тисячоліття. Немає вже Змія та його кузні-печери, бо її згодом замурували, а далі з її каменя та каменя скелі, у якій вона була, збудували підмурівок Святоюрської твердині. І лише церква святого Юра – жива пам’ятка тих далеких часів, живий свідок подій з історії Княжого Львова. А святий Юрій, Божий ключник, став навіки покровителем нашого міста.
У його руках, моє серденько, не тільки вражаючий спис супроти Дракона і всіх ворогів, що на нашу землю зазіхають, а й ключі, що рідну земельку весною відмикають:
[i]«Святий Юрій, Божий ключник,
бери ключі золотії, веди коня вороного,
одімкни сиру землицю,
випусти живу травицю,
на теплеє літо,
на буйнеє жито»!
[/i]
То ключі достатку, щедрості Божої, злагоди і миру для минулих і теперішніх мешканців міста князя Лева. І для тебе, мій маленький друже, теж!
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735655
дата надходження 30.05.2017
дата закладки 15.06.2017
д и т я ч е
Біг струмочок веселенький через поле,через ліс
А За ним веселий зайчик швидко –швидко лісом біг.
Та з*явився інший зайчик, той яскравий промінець,
До струмочка загравав він, той блискучий молодець!
Він торкнувся до струмочка і водичку так нагрів,
Веселенький наш струмочок,все мілів,мілів,мілів.
У веселого струмочку всі краплинки із води
Піднялись високо в небо і з хмаринкой попливли.
Білі хмари стали сірі і докупи всі злились
Разом щось не помирились ,посварились,розлились
Зливою,дощем чи снігом на міста,поля , моря!
Дуже раді дощу квіти і рослинки,і земля!
Знов ожив наш той струмочок,що по лісу біг та біг,
А за ним веселий зайчик,що завжди його стеріг.
У природи научайся і за всім спостерігай,
Полюби її загадки ,потім дітям передай!
І ЛЮДИНА – теж природа ,її часточка жива,
Пам*ятай казки бабусі і усі оці слова!
21.01.2017р.
/ котилася тарілочка
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690493
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713499
дата надходження 21.01.2017
дата закладки 15.05.2017
Хмаринки, хмаринки
Легкі, як пір”їнки,
Летіть до хатинки
Сестрички Даринки.
Маленькій Даринці
Залиште гостинці:
На кожній травинці
По срібній краплинці.
Радіє Даринка
Дощу, а хмаринки
Всміхнулись лукаво
І зникли за ставом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733167
дата надходження 13.05.2017
дата закладки 15.05.2017
Прийшла, постукала у вікно нічка. Весняна нічка трохи темніша ніж взимку, бо ж снігу давно немає. Він зовсім розплакався від сонячних променів, від тепла і стік струмочками води, приховався десь в землі.
Скрізь виростає зелененька травичка, краса…
Молоденькі листочки дерев і кущів виблискують на сонці , вбралися в цвіт абрикоси, черешні і вишні, розцвіли різні квіточки.
А пташок стільки багато стало! Співають щодня, весело надворі та тільки ж не вночі.
Ось, це я, лежу в ліжку і все думаю, я то сплю вночі, а там, за вікном не все спить. А я давно приготувався до сну, почистив зуби і з під ковдри виглядаю, чомусь ніяк не можу заснути. Кручуся, верчуся, немов став дзигою І не можу збагнути від чого це … Позираю у віконце….
Ой, на небі зірочки, як маленькі дітки ліхтариками світять. Що не погляну у вікно, немов мені моргають весь час. І ледь - ледь мерехтять, часом, як на одній ніжці стрибають, а часом на місці стоять. А поруч місяць рогом, неначе за щось зачепився і теж моргає блідим сяйвом, веселиться серед зірочок-діточок.
Йому напевно веселіше зараз. І вже сам себе заспокоюю, мені теж було сьогодні весело. Такий був чудовий, сонячний день…..
Прийшли до мене друзі, вони правда старші за мене, мені ж п`ять років. Але нічого, після Нового року буду мати шість. Ото вже тоді буде зі мною заморока, так мама з татом кажуть, бо будуть готувати до школи.
Ага, я вже знаю, що це таке, мій друг, Сашко, туди ходить. Розповідає, що там треба робити те, що говорить вчителька, а не те, що хочеш ти.То я вирішив, що туди не хочу, але ж прийдеться йти, як і всім.
Чую, хтось двері відкриває ,а це мама…
- Синку, чому не спиш? -поправила штори.
- Навіщо до вікна поглядаєш? Про що думаєш, чи мрієш ?
- Та, це мамо, дивлюся, зірочкам добре! Мерехтять, танцюють, стільки хочуть, стільки й літають, а я, тут, як подумаю про школу…. геть сон тікає.
- А чому ти так зарано переймаєшся, ще далеко до того часу?
- Тож був сьогодні з нами на лузі Сашко, ой стільки нам розповів про школу. Ну ,я все зрозумів, туди не хочу!
Мама засміялася, поцілувала в чоло, поправила ковдру,
-Це ти, ще не знаєш, як цікаво в школі! Адже там діти пізнають про все, все на світі і про небо й про зорі і про літаки. Це спочатку тяжкувато, а згодом, будеш мати бажання, буде легко навчатися. Ну спи, моє маленьке чудо! Ти напевно дуже зрадів,
що на дворі тепло, добре наганявся, емоцій набрався, як кажуть, через край.
-Так мамо, ми гралися майже цілий день! Бабуся тільки на обід нас погукала. Ми дуже швидко з ним розправилися і знову погнали на долину.
- Я Сашкові двадцять голів зумів забацати, а він мені тільки шість.
- Щось ти дуже збуджений, досить про це думати і про школу, спи вже!
- Чуєш, мамо, а потім, м`яч впав у стару криницю, хтось залишив її відкритою. То ми позвали на допомогу діда Семена, він нам його дістав. Знаєш, спускався прямо у криницю, у здоровецьких чоботах, ми всі його обступили, дивилися, як він це зробить. Я теж, як виросту так зумію, правда мамо?
Вона присіла збоку на ліжко і просто дивилася й усміхалася.
І я продовжив,
-Ой, як би ти бачила, як Сашко ввечері гусей заганяв! Ми йому всі допомагали, ну ніяк не хотіли йти з долини. А той гусак, мені здалося, що він більший за мене, як схватив мене за штанці, я думав залишуся без них. Геть по коліна мені стягнув, я, аж упав, правда Сашко відразу підбіг, відігнав його. Я був відразу злякався, а потім вже сам з себе сміявся, адже це просто гусак, не якийсь монстр, як в кіно. Але ж крику було на всю долину, кричали гуси, а ми їх ганяли, ганяли та нарешті вдалося загнати додому.
-Ну в тебе справді був сьогодні день пригод та вже вгамуйся, досить!
-Мамо, але ж класно, що весна, що тепло, не те ,що взимку, тоді було, лише трохи погуляю і вже мерзну. А зараз краса і одягу багато не треба.
Мама дивилася і хитала головою,
- Почекай - но прийде літо, побачиш, яка краса, достигнуть суниці, черешні і буде не те що тепло, а буде дуже жарко. Ти ж напевно пам`ятаєш в тому році?
-Ні мамо, мабуть я був малим, тепер же я вже дорослий!
У мами сльози на очах і чую тихенький сміх, прикрила уста рукою,
- Звичайно дорослий будеш, тільки, ще треба трішки підрости. А зараз повернися на бік і спати, моє сонечко, спати!
-А може казочку розповіси? Чи ти дуже заморилася на роботі?
-Ну гаразд, тільки оченята закрий і слухай уважно, уважно…
- Десь далеко, далеко за горами котило великі хвилі море. А посеред нього виднілася величезна гора, вона вночі сяяла від місячного світла. Здалеку здавалося від неї відлітали в небо зорі, тільки мерехтіли вони різними кольорами..
О, подумав, я ,мама знає, що люблю казки про небо, про інопланетян, як в кіно. Вже вмостився гарненько і переді мною почали танцювати зірочки.
А я за ними все біг і біг, ніяк не міг догнати, вони ж мені все мерехтіли і мерехтіли. Здалося немов провалився у їхній світ….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733272
дата надходження 13.05.2017
дата закладки 15.05.2017
Сонячний зайчик з метеликом грався,
Крильця легенько йому лоскотав.
Швидко метелик від нього ховався,
Зайчик його все шукав і шукав.
Мріяв гуляти з ним в полі та лісі,
Разом злетіти до сонця і хмар.
Потім усістися прямо на стрісі,
Де проживає майстерний гончар.
Горщиків, мисок у нього багато.
Райдуги фарби виблискують в них.
Так виграють, наче диво на свято!
Майстер-гончар – він для них чарівник.
08.08.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682582
дата надходження 08.08.2016
дата закладки 05.05.2017
( Великий світ маленького дитинства )
Мале дівчатко з носиком кирпатим,
З мрійливим поглядом з-поміж пухнастих вій
Тлумачить щось малому ведмежаті:
Авжеж, Михайло - плакса-голосій !
Ти ж чоловік ! Либонь цього не знаєш ?
А хлопчикам сльоза - не до лиця...
Чого в вікні, Михайлику, шукаєш ?
Разів вже сто казала, що весна !
Не плач, ведмедику, не рюмсай, любий Місю,
Зима повернеться... Татусь мій слово дав !
Ти знов співатимеш свою зимову пісню,
Я ковзани вдягну, що він подарував...
Новенькі ще... Стальне блискуче лезо...
Чекати мають до наступної зими.
Казав татусь, мені завдали стресу,
Купивши в подарунок ковзани
Весна мине, за нею - літо, осінь,
У мене зубчик випаде і виросте новий.
А ще - в косичку заплетуться коси,
Як прийде час на нові ковзани...
Не плач, Мишко ! Як сирості багато !
Від неї хата наша скоро зацвіте,
Ти ж -бо складав обіцянку для мого тата :
Тримай її , бо зубчик не впаде !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723709
дата надходження 15.03.2017
дата закладки 02.05.2017
В одному невеличкому селі жив хлопчик Славко. Діти старалися триматися від нього осторонь, бо він завжди робив комусь кривду – то штовхне, то ніжку комусь підставить, то річ якусь в когось забере, а тоді ще й дражниться, втікає, хоче, щоб його доганяли. А як гримаси уміло корчив! Одним словом, задирака. Діти не беруть його до гурту, а йому кортить. Постоїть він озбоку, поспостерігає за ними, а тоді стане просити:
- Візьміть мене до гри. Я більше не буду нікого кривдити. Чесно!
Зм’якнуть серця в дітей, приймуть Славка до гурту. Та хіба йому вдасться довго витримати добрим бути? То вщипне, то по плечах вдарить, то кине комусь на голову черв’яка чи мурашку.
Якось діти не на жарт розсердились на хлопця й сказали йому:
- Більше до нас не підходь. Ти тепер для нас те саме, що дірка в бублику.
- Налякали! Ой, налякали! – закричав Славко. – Не хвилюйтеся! Обійдуся без вас!
Минув день, другий, третій пішов. Сумно хлопцеві зробилося без дітей.
- Може, забули минулі образи? – подумав. – Приймуть до гурту, як це й раніше було?
Підійшов до дітей. Вони грали в «Піжмурки».
- Можна мені з вами? – запитав.
Ніхто не відповів хлопцю. Славко повторив:
- Агов, до гурту візьмете? Я більше не буду вас кривдити. Слово даю!
І знову – тиша. Наче ніхто не чує слів Славка. Діти граються, спілкуються між собою, а на нього ніхто не звертає уваги. Боляче стало хлопцю. Постояв він з пів годинки та й пішов, куди очі глядять. Ноги завели його до лісу, що стояв за селом, в якому Славко проживав. Бродив по ньому хлопець, бродив, а тоді, побачивши пеньок, сів на нього, бо стомився. Заплакав голосно. Нікого ж поруч! Аж тут сивобородий дід надійшов з кошиком у руці, в якому гриби. Підійшов він до Славка.
- Що сталося, хлопче? – спитав. – Може, ти загубився? То я тебе виведу з лісу.
- Ні, не загубився я. Просто мені боляче. Діти не хочуть зі мною гратися.
- Чому?
- Я часто робив їм кривду.
- Але навіщо?
- Не знаю. Це мене забавляло.
- А ти не ніколи не пробував поставити себе на місце тих, кому зло чинив?
- Ні. Але, думаю, мені було б прикро.
- Добре, що ти це усвідомив. Ось що, хлопче, дам я тобі пораду. Якщо ти прислухаєшся до моїх слів, то все в твоєму житті переміниться на краще.
- Говоріть.
- Кожна зла думка, зле слово чи злий поступок лягають темною плямою на душу. Коли цих плям набирається багато, душа стає чорною-чорною, як ніч безмісячна, а людина – злою-злою, як вовк, який не їв тиждень. Таких людей (з чорною душею) бояться, їх ніхто не любить. Коли ж думки, слова та вчинки людини добрі, то душа в неї світиться сонцем, в очах горять зорі. З такими людьми приємно мати справу, до них тягнуться люди.
- У мене, мабуть, багато чорних плям.
- Не хвилюйся. Вони зникнуть, коли ти кожну людину, яку скривдив, перепросиш, зробиш для неї щось приємне.
- Я зрозумів. Дякую, дідусю.
- Радий, що зміг тобі допомогти, хлопче. Я вже буду виходити з лісу. А ти?
- Я теж.
Славко пішов за дідусем. Він пожвавішав, повеселішав. У нього з’явилася надія на те, що все в житті можна змінити, треба тільки дуже захотіти. Коли ліс лишився за плечима Славка, дідусь раптом зник – щойно був ось, говорив – і не стало, мов крізь землю провалився.
- Де ви, дідусю? Заховалися від мене?
- Ох-ох-ох! – зашуміло листячко дуба.
Славко кинув оком навсібіч – ніде нема старця. «А, може, це і справді був дід Ох, про якого колись мама йому читала, як він ще був маленьким? Бо чого ж би тоді листя кричало «ох-ох-ох»? Гм… Як захоче комусь розказати про подію, яка сьогодні з ним сталася в лісі, не повірять! А, може, й не було ніякого діда? Може його йому уява намалювала?» Тут листя знову заохкало. Славко присів. І тут у траві він побачив палицю – дідову палицю, ту, яку він тримав у руці, коли підійшов до Славка. «Був таки дід! Не уява це, диво!» - потвердив сам собі хлопець. Повертаючись додому, Славко роздумував над словами сивочолого старця (Оха!) і над тим, яку приємну річ він має зробити для кожного, кого образив. І таки придумав.
Коли прийшов додому, вимив усе взуття, яке стояло в коридорі. Потім навів порядок у своїй кімнаті. Сів на дивані, почав читати книжку, яку йому бабуся ще три місяці тому подарувала на день народження, а він тільки одну сторінку осилив. Мама дивилась на сина і не впізнавала його.
- Що це з ним? – думала.
- Матусю, тепер я так завжди робитиму, - сказав син, побачивши подив в очах неньки.
- Я рада, Славчику, рада, – мовила мама, усміхнулася й пішла на кухню, щоб приготувати дитині щось смачненьке.
Наступного дня хлопець поснідав, взяв свою улюблену іграшку – ведмедика, з яким ділив ліжко відколи себе пам’ятає, і вийшов у двір. Там гуляла Світлана (побачив з вікна її) зі своєю молодшою сестричкою Ніною.
- Світлано, - сказав Славко, - я приніс твоїй сестричці ведмедика. Я вже завеликий, щоб ним бавитись. Візьми, Ніно.
- Це такий розіграш?- на всяк випадок спитала Світлана.
- Ні, дарую від душі.
Дівчина обережно підійшла, взяла плюшевого ведмедя в руки. Глипнула на Славка. Той усміхнуся мило.
- Ну, то я побіг, у мене ще багато справ.
Нічого не сказала Світлана, тільки знизала плечима. Такого вона від хлопця не сподівалася. Славко побіг додому, взяв велосипед і махнув на ньому до Миколки, який жив на сусідній вулиці. Той саме виходив зі свого будинку.
- Привіт, Миколо. Хочеш покататися на моєму велосипеді?
- Ти прийшов сюди, щоб посміятися з мене?
- Ні, я справді хочу дати тобі велосипед, щоб ти покатався на ньому.
- Я зібрався йти до магазину.
- То їдь на велосипеді, швидше буде, а я тебе тут почекаю.
Микола підійшов, обережно взяв велосипед. Глянув на Славка. Той стояв смирно, глядів лагідно. Хлопець сів на велик і поїхав бічною доріжкою, якою люди ходили. Коли вернувся з магазину, віддав велосипед Славкові, подякував йому. Тут ще й інші хлопці підійшли. Він і їм дозволив покататися. По черзі їздили подвір’ям, тримаючи руль руками й «без рук», а Роман ще й на задньому колесі спробував провезтися. Вдалося йому це. Славко зааплодував йому. Обличчя хлопця засвітилося, мов щойно впущена монета. Діти дивилися на Славка і не могли зрозуміти, як із кривляки-забіяки зробився добряк-зичлив’як.
Після обіду хлопець зайшов у свій сад, нарвав яблук – великих, солодких, склав їх у відерце й пішов з ними на луг, де корів пастухи випасали. Його однолітки любили збиратися там у літню післяобідню пору. Світланка і Миколка, які прибігли туди ще до приходу Славка, розповіли іншим дітям про разючі зміни в поведінці хлопця-забіяки. Коли той прибув, всі дивились на нього, мов на диво.
- Ось, пригощайтеся. Для вас нарвав, - сказав Славко дітям і висипав яблука на траву.
- Беріть, беріть, - пролепетала Світлана, - він справді пригощає. Славко тепер добрий.
- Так, не бійтеся, - запевнив Микола.
Коли діти з’їли всі яблука, хтось із гурту вигукнув:
- Ну, що, Славку, відтепер і справді житимеш зі всіма в мирі?
- Ох! – вирвалось в хлопця (тут він враз згадав діда з лісу). - Звісно, що так.
- Тоді гайда бавитись з нами у «Квача», - кинув Микола. – Втікай. – Олег ловить.
Діти побігли. Славко на мить затримався. Він відчув, що йому враз стало так легко, мовби хто з його тіла витягнув кілька кілограмів, і так світло й тепло, ніби сонце вскочило до його грудей.
- Напевно, моя душа позбулася темних плям, - подумав хлопець, усміхнувся й побіг до гурту.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692300
дата надходження 04.10.2016
дата закладки 02.05.2017
Я хочу дихати весну…
Таку прозору, світлу, ароматну.
Вдихати кожною клітиною весну
І вечорову її тишу благодатну.
Я хочу дихати весну…
Таку бузкову, ніжно-барвінкову.
Кульбабами заквітчану весну,
Вдихати у єство цнотливість ту ранкову.
Я хочу дихати весну…
Заквітчану вишнево-яблуневим цвітом.
Таку щораз нову в житті весну
Із ароматом квітом-первоцвітом.
Я хочу видихати із грудей весну,
Нести її від краю і до краю.
Свою нову заквітчану весну,
Принесену сюди з-за небокраю.
© Тетяна Гриндула, 19 березня 2017 р. (23 год. 33 хв.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724505
дата надходження 20.03.2017
дата закладки 20.03.2017
Вертихвістка жовта птичка,
а зовуть її синичка.
Жваву вдачу вона має.
Птаха хто цього не знає?
Взимку видно її всюди,
бо у пташки жовті груди.
Ми з Андрійком для синиці
змайстрували годівницю.
Влітку пташка у саду,
шкідникам всім на біду.
Добра птаха-медсестричка,
отака вона – синичка!
06.03.2017
© Copyright: Александр Мачула, 2017
Свидетельство о публикации №117030608825
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722040
дата надходження 07.03.2017
дата закладки 10.03.2017
В одному невеличкому, але гарному містечку жила-була п’ятирічна дівчинка Злата, красива, як весна у травневі дні, ніжна, наче квітка-первоцвітка, щебетлива, мов пташка на світанку. Її волосся було схоже на стигле пшеничне колосся, очі – на два чисті озерця, всередині яких містяться круглі острівки кольору молочного шоколаду. Ручки й ніжки Злати нагадували свіжі стеблини, обличчя –сонце, що заглядає в полудень у віконце. Любила дівчинку вся родина, сусіди по будинку й вулиці, діти з двору і з дитсадка, який вона відвідувала. Коли це золотокосе дівчатко йшло вулицею, то зажди всміхалося людям, яких стрічало. Воно раділо небові й землі, вітрові й хмарині, дереву і квітці, пташці та мурашці.
Злата завжди першою зі всіма віталася, чемно відповідала на запитання, які їй ставили, ділилася своїми іграшками, ласощами з друзями, старалась зі всіма жити в мирі-злагоді. Коли дівчинка бачила скривджену кимось дитину, то обов’язково підходила до неї, обіймала, втішала. Кривднику ж казала: «Так не слід робити!»
Злата була акуратною, клала на місце свій одяг, іграшки, якими бавилася, поливала квіти у вазонах, слухала батьків. Готувалась дівчинка потрохи й до школи – вчила з батьками букви, слухала казки, оповідання, які їй вони читали, малювала, витинала, ліпила, вивчала віршики.
В садку Злата здружилася з Тарасиком. У вільний від навчальних занять час вона любила з ним складати з кубиків будинки, а з пазлів – картинки. Часто діти, сидячи за одним столом, малювали різні предмети, а тоді дарували малюнки одне одному. Разом гуляли у присадковому дворику, будували фортеці з піску в пісочниці, грали у різні ігри. Їхні співгрупники часто називали Злату з Тарасиком парою голубків – не ображалися на це, бо й справді діяли, наче голуби – жили одне з одним мирно, дружно, відчували одне до одного ніжність.
Заздрила їхній дружбі худа, висока й зеленоока дівчинка Уляна. Вона знала Тарасика ще до того, як він пішов у садок. Хлопець жив у тому самому будинку, що й вона, лише поверхом вище. Однак симпатії до Уляни не виявляв. Йому не подобалось те, що вона була різкою у спілкуванні з батьками та однолітками, не хотіла нікому давати своїх іграшок. Уляну ж Тарас приваблював своєю силою, розумом і тим, що був завжди чисто й гарно вдягненим. А ще дівчинку чарували його очі – кольору літнього полуденного неба. Іноді вона думала над тим, що б вона могла таке зробити, щоб Тарасик відвернувся від Злати і став дружити з нею? Вона ж йому, вважала, краща пара, така ж висока, як Тарас, така ж сильна й розумна, як він. Думала дівчина над питанням, яке час від час точило її середину, й надумала. Одного разу (це було зранку в понеділок) Уляна витягнула з шухляди тюбик з чорною пастою до взуття і запхала її в свій наплічник. З тим наплічником вона пішла в садок. До обіду все було, як звикло. А коли діти вляглися в ліжка в післяобідню пору, Уляна попросилася до туалету. Вихователька пустила її. Дівчинка ж попрямувала до вдягальні, яка містилася поряд з туалетом, відкрила свою шафку, витягла з наплічника, який у ній лежав, тюбик з пастою. Тоді відкрила Тарасикову шафку й пастою, яку витиснула з тюбика на пальці, вимастила куртку хлопця. Потім кинулась до Златиної шафки – з наклейкою-жирафою, й засунула свою пасту в кишеню її плащика.
- Пху! – видихнула Уляна. – Справу зроблено! Ніхто не побачив!Тепер мити руки.
Надійшла няня – тітка Галина. Вона спитала:
- Чого ти так довго вовтузишся біля крану?
- Руки мию.
- Іди спати.
- Не люблю спати вдень.
- Але треба.
Уляна закрутила кран, побігла до спальні й лягла в ліжко. Вона думала собі:
- Може, сьогодні, нарешті, збудеться моя мрія, Тарасик зі Златою посваряться? Вона пововтузилась трохи й заснула.
Коли діти встали, з’їли полуденок і почали за вказівкою виховательки вдягатися, щоб піти на прогулянку у двір, Тарасик побачив, що його куртка вимазана чорним шміром. Він був дуже здивований цим, адже добре пам’ятав, що вранці прийшов у дитсадок в чистому одязі. Хто його забруднив? І для чого? Хлопець розгубився. Він не знав, що йому робити: вдягати куртку чи ні.
- Тарасе, чого ти стоїш, як вкопаний? Уже всі готові до виходу, а ти ще не вдягнений.
- Маріє Василівно! Моя куртка брудна.
- А чого ж ти в брудній прийшов?
- Я прийшов у чистій. Вона якось сама забруднилася.
- Як це сама? Куртка не жива істота, щоб вийла надвір і забруднилася. Подай-но мені її.
Тарасик подав. Вихователька побачила, що на куртці і справді були три чорні плями, розмазані тонкими дитячими пальцями. Вона провела по одній із них мізинцем.
- Куртка замазана пастою для взуття, - зробила висновок, а тоді звернулася до своїх підопічних малят:
- Діти, хто з вас приніс пасту для взуття до дитсадка і вимазав нею куртку Тарасику?
- Не я! Не я! Не я! – почулися голоси.
- Я можу переглянути ваші речі і знайти цю злощасну пасту. Але краще б ви призналися і попросили пробачення у Тарасика за свій проступок, бо якщо це такий жарт, то він не вдалий. Куртку важко відіпрати від пасти для взуття.
Діти спочатку дивилися на виховательку, потім почали кидати косі погляди одне на одного. За якусь мить Уляна сказала:
- Зверніть увагу на Златину кишеню. Вона в неї віддута. Може там є паста?
- Я… я не приносила пасту. Я дружу з Тарасиком.
- А ви перевірте, Маріє Василівно. В тихому болоті, як каже моя мама, нечисть водиться.
Вихователька підійшла до Злати.
- Що там у тебе? Покажи.
Дівчинка засунула руку в кишеню і витягла звідти… тюбик із пастою.
- Але я… Але…
- Злато! Навіщо ти це зробила? Ви щось не поділили з Тарасиком?
- Ми не сварилися! І я не забруднювала йому куртку. Не знаю, звідки в моїй кишені взялася паста.
- Вона це зробила! Подивіться, почервоніла, як майська ружа. Просто не хоче зізнатися, - прокричала Уляна.
Злата заплакала. Тарасик розгубився. Невже його найкраща подруга таке зробила? Але навіщо? Ні. Злата не могла забруднити мою куртку. Й тоді, як блискавка небо, його мозок прошила думка: «Перевірити руки! В кожного, хто є в групі! Але як це зробити? Сказати, щоб усі їх показали? А якщо Златині руки будуть з пастою? Ні, він не хоче, щоб на неї впала тінь провини». Хлопець подумав і зрозумів, як можна розв’язати проблему. Він промовив:
- Я пробачаю тому, хто забруднив мою куртку. Все ж хочу знати, хто мій недруг. Може, це зараз виявиться.
- Маріє Василівно, можна я проведу невеличкий експеримент? – спитав у виховательки.
- Якщо це допоможе виявити порушника і нікому не завдасть шкоди, то можна.
- Саме так, вихователько. Я хочу, щоб кожен, хто вважає мене за свого друга, підійшов і потис мені руку. Хто не потисне, той недруг.
Марія Василівна відчинила двері на коридор, щоб дітям не було парко, й усміхнулася. Здається, вона зрозуміла задум свого вихованця. Діти з охотою підходили один за одним до Тараса і подавали йому свої руки. Підійшла й Злата. Хлопець глянув на її п’ятірню. Вона була чистенька, як гірське джерельце, біленька, наче свіже коров’яче молоко. Тарасик полегшено зітхнув. За якийсь час підійшла до нього й Уляна. Вона теж подала хлопцеві свою руку. Тарас помітив під нігтями і з боку вказівного пальця чорні сліди від пасти. Він усе зрозумів. Однак в той момент нічого не сказав дівчині. Коли остання в групі дитина (а їх було у той день двадцять троє), потиснула Тарасикові руку, хлопчик промовив:
- Тепер я знаю, хто вимазав мою куртку. І це не Злата. Це та дитина, у якої під нігтями і на вказівному пальці чорні мазки.
Уляна глянула на свої пальці і зрозуміла, що її викрито. Вона опустила очі додолу. Тарас повернувся до виховательки і продовжив свою мову:
- Я пробачаю дитині, яка зробила мені прикрість. Я не назву її ім’я. Але хай вона задумається над своєю поведінкою.
Діти пішли на прогулянку. Тарасик залишився в групі під наглядом няні Галини. Не хотів вдягати забруднену куртку. Злата зоталася з ним. А як інакше?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721564
дата надходження 04.03.2017
дата закладки 10.03.2017