Упала на холодный мрамор
Слеза, встревожив рябью лужи -
Гнев вылился дождем и замер,
Очистив землю, но не душу,
Что бьется в тысяче агоний
бескрылой птицей в тесной клетке ...
Опять небрежный росчерк молний …
Судьба удар наносит метко,
Когда не ждешь, так подло, в спину …
Пронзает болью, и без крика
Летишь в соседнюю могилу...
...А в белых пальцах две гвоздики…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=79671
дата надходження 16.06.2008
дата закладки 16.12.2008
Он молча курит, не глядя в мою сторону. Удивительно, как мало между нами расстояние в пространстве и какая между нами пропасть в мыслях, чувствах, между нашими душами. Эту пропасть придумала не я. Её создал он, словно возвёл невидимую стену и спрятался за ней. Но я её тоже чувствую, не могу не чувствовать. Отчуждение, злость, раздражение, непонимание, страх... Но не безразличие. Безразличие просто убивает все чувства, делает людей чужими друг другу. Но мы не чужие. Иначе его бы здесь сейчас не было, и не было бы ни обид, ни упрёков, ни попыток отстоять свою правоту. Не было бы ничего. Но он здесь. Он и сам, где-то в глубине души, вслушиваясь в шепот проснувшейся внезапно совести, он знает, что он неправ. И знает, что я знаю об этом.
И он на меня за это сердится, но никогда этого не скажет, он всегда боялся показывать свои слабости. Но мы оба знаем, что скрывается там, глубоко внутри, под маской фальшивой силы, дешевой самоуверенности, непомерного самомнения и упрямства. Он знает, что я знаю об этом. Он этого боится, изо всех сил пытаясь мне доказать, что я неправа. Но и его аргументы я знаю наизусть. Я знаю, где слабые стороны в его наивном и показном идеализме. И он это знает, но никогда не скажет об этом. Он слишком гордый.
А зачем что-то говорить, когда мы оба знаем?
Но говорить нужно. Если не вытащить из него по капле откровенность - он снова замкнётся в себе, придумает очередную ложь и сам же изо всех сил будет стараться в неё поверить. И поверит. После чего переубедить его будет практически невозможно. И снова получится, что лгу я. Но какой мне смысл лгать? Просто ему гораздо легче переложить на меня всю ответственность.
А ему хочется казаться сильным, для всех и для себя самого в первую очередь. Это делает его порой жестоким, упрямым, деспотичным и даже глупым. Он сам же страдает от этого в первую очередь, но никогда в этом не признается, постарается себя убедить, что всё делает "правильно".
Я так много раз говорила ему "Настоящая сила в сердце, а не в том, насколько ты кажешься отчужденным и безразличным. Настоящая сила в том, что ты действительно можешь, чего ты хочешь, во что веришь. Настоящая сила в тебе самом и очень часто - в твоих чувствах". Иногда он соглашался со мной, но как же быстро он всё забыл... Как всегда.
Разве что он повзрослеет. Тогда поймёт. Но когда и если это случится - одном Богам ведомо. Рано или поздно это произойдёт. Я почему-то в это верю.
Я тоже курю. Гадкая, нервная привычка, которая ничуть не спасает от стрессов, но создаёт такое ложное впечатление. Самообман. Предубеждение. Но я курю уже относительно давно. А он - только когда совсем плохо живётся.
Но он всех и вся сейчас старается убедить в том, что у него всё отлично. Тем заметнее мне, что ему на самом деле очень плохо, что с ним что-то не так. Я знаю его гораздо лучше, чем он думает. Он всё отрицает, уходит от прямого ответа. Зря. Я ведь вижу его глаза. И вижу в них тоску. Безысходность. Почти отчаяние за показной весёлостью и безразличием. Я очень хорошо знаю эти глаза. И знаю, какие они , когда он счастлив. Сейчас это глаза несчастного человека, загнанного и усталого.
Странно... Он сейчас пытается мне продемонстрировать, что я ему чужая. Никто. Или почти никто. Значит, это не так, далеко не так. Я видела настоящее безразличие. Оно доброжелательно-безликое, в нём нет эмоций, нет ни боли, ни обид. А здесь они есть, целый океан боли. В его глазах, в его голосе, в его натянутом, как струна спокойствии, в его лице, на котором отчётливо проступают недоработки неумело надетой маски.
Кого он боится, от кого пытается убежать, защититься? От меня или все-таки от себя самого? Больше почему-то похоже на второе. Где-то я слышала одну фразу, не могу сейчас точно вспомнить, кто мне её сказал: " Пока ты не поймёшь самого себя и не научишься с этим жить, - ты никогда не сможешь понять других людей, наладить с ними отношения и они не поймут тебя." Хорошая фраза. Кажется, её написали о нём. Да, о нём. Глядя на этого человека сейчас ничего другого просто не приходит в голову.
Его слова. Холодные, обидные, высокомерные, нарочито-циничные... Как будто он издевается над самим собой больше, чем пытается уколоть меня. Это его битва. Не со мной. С самим собой. Только он этого понимать не хочет.
Я не знаю больше никого, кто ещё так умеет просить прощения, с таким видом, как будто делает большое одолжение. Интересно, кем он себя считает? На порядок выше простых смертных это точно. Или он сам не замечает своей иронии?
Но я ведь знаю его и с другой стороны. Романтика, идеалиста, мечтателя... Наивного ребёнка внутри уже взрослого мужчины.
Моё дорогое неразумное дитя... Понимаешь ли ты сам, что сейчас говоришь, знаешь ли, насколько больнее делаешь и себе и мне? Сомневаюсь. Ты веришь в свою ложь, потому что считаешь, что тебе очень нужно в неё верить.
Мысли текли под его ровный тихий голос... Мы всегда слушали друг друга не слыша. Я старалась его понять, видела, как много было сказано "между строк", часто прямо противоположного по смыслу тому, что он говорил. Он всегда слышал только себя. Потому, что если бы слышал меня, пришлось бы признать свою неправоту. Ему это всегда давалось с огромным трудом и то, только тогда, когда обстоятельства "припирали к стенке".
А ведь столько всего было между нами... Всего и не вспомнишь сразу. Было много хорошего и много слёз: моих, о которых он не знал и его, которые я вытирала, историй, которые забавно рассказывать друзьям и таких, которые останутся нашей маленькой тайной. Нас это и сближает и отдаляет друг от друга.
Ветер выбил непослушную прядь волос и бросил ему на лицо. Безумно захотелось поправить её, прикоснуться к лицу, взять в ладони, обнять его. Никогда и ни к кому я не чувствовала такой нежности, такого желания заботиться, всегда быть рядом, идти за ним на край света. Никого я так не любила. А он всегда твердил, как заклинание, как молитву, что не любит меня, но почему-то снова и снова возвращался.
Знакомые до боли черты... Он никогда не сможет быть мне чужим. И если это чувствую я - как этого может не чувствовать он? Чувствует, и сердится на себя за это, а на меня ещё больше. Откуда такое упрямство? Даже если мы часто и не понимали друг друга, эта связь была между нами всегда, - незримая, неразрывная, я всегда чувствовала его настроение, знала, когда ему плохо, даже когда мы не виделись месяцами, чувствовала, когда на него надвигалась беда. С самого первого дня.
Давно ведь уже знакомы... Раньше он был совсем другим человеком: застенчивым, ещё более наивным, открытым и жутко неуверенным в себе. Это был не тот человек, который сейчас стоит со мной рядом в этом ночном осеннем парке, не тот, в чьих глазах отражаются сейчас лучи фонарей. И даже не тот, чьи слёзы я видела, а их видели немногие. И все-таки тот же самый. Безумно и безотчётно дорогой мне человек.
Человек, который сейчас мне не верит. Человек, который не верит сейчас даже самому себе.
Моё дорогое, неразумное дитя.... Я не могу тебе сейчас помочь. Ты должен очень и очень многое понять сам. Мне ты не поверишь, я знаю. Пусть так. Но ты поймёшь всё со временем. Тебе будет больно, но я не могу уберечь тебя от этой боли, тебе будет ещё больнее, чем сейчас. Но тебе нужно проглотить эту горькую пилюлю, чтобы понять. Ты этого ещё не знаешь, но знаю я.
Пора уходить... О чём говорить сейчас, когда он даже не хочет ничего слышать? Хорошо, что вообще со мной разговаривает.
Из ближнего переулка тянуло сыростью и пустотой спящих домов. Пора уходить. Первый шаг сделан.
- Мир? - я протянула ему свою руку, открыто и спокойно, улыбнулась.
- Мир, - он ответил чуть смущённой улыбкой нашкодившего маленького мальчика.
Я посмотрела на него и ушла в ночь по пустынной улице. Я знаю, что сейчас он смотрит мне вслед. Но о чём он думает - я не знаю. Завтра будет новый день и новые упрёки, он найдёт новые аргументы и мы ещё не раз поспорим, прежде, чем он что-то поймёт. И ещё не раз появятся на небе звёзды, не раз солнце встанет в сиянии утренней зари, не одна бессонная ночь у него впереди. И у меня. Но потом всё будет хорошо.... Просто хочется в это верить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=45894
дата надходження 12.11.2007
дата закладки 16.12.2008
Одного доля застигла в чеканні інших
Якоїсь миті просто зупинився світ
Вони не знали, що спокуса в грішних
То просто недоступний плід…
Із вчинку цього всі гріхи свій хід почали
Та нарікати ми не маєм на це прав
Адам і Єва ж бо початком людства стали
І прикладом служили влучно нам
Історія
Все було просто, наче не в житті,
Таке частенько бачать у кінці якогось
Фільму з примітивненьким сюжетом
У себе вдома на дивані глядачі.
То було літо чи зима, а може, осінь?
О ні! Пробачте, то була весна…
Цвіли сади, все пахло юним цвітом.
Давно то було, та історія така, що
Варто дати їй життя на цім папері.
Історія була сама про те життя…
Вона висвітлює його у всіх аспектах,
Де тільки досягає психологія людська.
Як легко втратити і тяжко віднайти,
Ви зрозумієте, коли поринете сюди…
Нелюб
Я тобі руку свою щиро простягаю,
Найкрасивішою з усіх на світі називаю,
Не бійся, дівчинко, і підійди до мене,
Отримаєш, як тільки-но захочеш, все.
Вона
А що натомість хочеш ти, не знаю?
У мене нічого на землі не має…
Нелюб
Твоя краса мене весь час полонить…
Вона (перебиваючи)
О ні! Не треба! Мовчи, благаю!
Я іншого навік люблю, кохаю!
Нелюб
Так, хто він твій коханий?
Він – ніхто, ніким був і буде!
Вона
Не людям про людей судити.
Ти не маєш права так говорити.
Нелюб
Твої переконання – лиш абсурд,
Дівочий і наївний самосуд!
Прозорим мріям вірять тільки діти,
І до реалії ілюзіям ніколи не дійти!
Вона
Думай, що хочеш, а мені пора.
Затрималась з тобою дуже я.
Коли не вдається вмовити дівчину, іде на хитрощі…
Нелюб
Візьми з собою краплю раю…
Зупиняється і з цікавістю запитує Нелюба
Вона
Цікаво… Що ти раєм називаєш?
Нелюб
Не питай нічого, просто попробуй.
Нелюб дає покурити марихуану. Вона не відмовляється.
Історія
Факти зафіксували тоді спокусу
Дівчинка заразилася від її “укусу” .
Вона
Навмисна магія твоя –,
Поглянула: і я – не я.
Нелюб
Ну як тобі такі блаженства?
Та це не все моя маленька!
Попробувати з часом дам усе,
А зараз візьми й попий оце.
Вона
Що це?
Нелюб
Абсентом називають напиток
Енергії дає він несамовито.
Вона
Такий зелений… Хімія якась!
Кажеш енергійна дія в нього. Мг…
Візьму та й спробую. Що тут такого?!
Танцює для Нелюба, Нелюб з іронічною посмішкою спостерігає.
Коли дія похмілля закінчується, промовляє до Нелюба:
Вона
Ні, це вже не я! Що ж я роблю?
Так геть себе я погублю!
Послухай, чоловіче, годі цього,
Я вже піду до дому свого.
Нелюб
Ну, йди, як хочеш, не тримаю,
Та знаю, прийдеш, я чекаю!
Він бачить зміни в Ній, благає зупинитися, зізнається в коханні. Вона переконує, що все нормально, обіцяє більше не іти до Нелюба. Він розуміє, що все це брехня і Вона стала іншою. Просить Її піти.
Історія запитує:
Невже так сильно Нелюб задурив тебе?
Що ти повірила у все, що він “плете”?
Вона
То були чари, точно знаю,
Самообманом я шукала раю.
Дурманом серце проросло,
Туманом ясність замело,
Стожарів блиск кудись втікав.
Поглянула назад, а там –
Мене фантом наздоганяє,
Щось то кричить, а то співає.
Як зупинитись, я втікаю?
Напевно, розум вже втрачаю…
Ті чари геть усе міняють!
Де моя совість, де любов?
Чому така холодна кров?!!
В очах сховалась нелюбов!
Я злою стала на весь світ!
Бо загубила серця самоцвіт!
Він зупинитися мене благав,
Казав, що так ніколи не кохав!
А я ж назад не озиралась,
У чарах нелюба кохалась!
О горе! Як же помилялась,
Коли в коханні сумнівалась!
Любов існує і в житті, і в снах,
Її достойні не лише в піснях!
Він
Вона була чужа така тоді,
Що жити не хотілося мені!
Я на коліна перед нею припадав
От дурень, душу мало не віддав!
Все лиш про неї дбав і дбав!
Всіх зрадив і себе враз не впізнав!
Я зупинився лиш тоді на мить,
Послухав серце, що болить:
Воно казало, що кудись зникає,
Бо та любов його, живого, убиває.
Я землю цілував тоді спітнілу,
Хотів втопитися у водах Нілу!
Я сліпо їй всі помилки прощав,
Й натомість я нічого не прохав.
Лишень була б моя навіки!
Жаль, собі обрала інші втіхи…
Мене холодно відреклася,
Та від спокуси не спаслася.
З мого життя зробила пекло,
Не знала, як мені нелегко…
Хоч поглядом її завжди шукаю,
Любов померла, точно знаю…
Вона принизила мене назавжди,
Любити – це живим померти…
Він і Вона не бачать, що сидять поруч. Біль не дає озирнутися назад…
Історія стоїть між ними. Промовляє спочатку до Нього, а потім до Неї.
Історія (до Нього):
Історія
Любов приносить іноді страждання,
Та що на світі цьому краще за кохання?
Нема й не буде більш святіших почуттів
За ті, що ти відчути більше б не хотів…
Любити – це не вмерти, а хотіти жити,
Любити – це уся історія життя творити,
Любити – заповідь господня, не забудь!
Поки ти любиш, світлом ллється твоя путь,
Пройдуть роки, ти біль гнітючу ту забудеш.
І неодмінно в царині любові жити будеш.
Історія( до Неї):
Історія
Ти почекай, якщо його кохаєш,
Він все простить, і ти це знаєш,
Потрібен час, бо доля його змінила,
Страждав він сильно, коли ти гуляла.
Вона стоїть у Нього за плечима, весь час промовляє: “Пробач” і кається. Він озирається, Вона іде.
Вона
Минули чари дурнуватого закляття!
Та не повірив він в мої зізнання!
Благав піти, і я принижена, пішла!
А знаєте? Принизила себе сама!
Історія
Вона казала, що принижена, пішла?
Він
Так, минув моїх страждань той час,
І танцював я болю на прощання вальс,
Як озирнувся – а вона у мене за спиною,
Та муки забрали ту пристрасть мою.
Як не старався, та простить не зміг,
Тому і не впустив її на свій поріг…
Історія
То так і записати “назавжди пішла” ?
Він
Пиши, що хочеш! Ти все знаєш!
Я розповів тобі усе, бо ти повчаєш
Майбутнє нашими сльозами!
То ж пиши! Усе, як є, як я сказав!
Їй боляче, бажання відчути кайф приводять до Нелюба.
Вона
Ну, що, чаклуне, я пришла,
Абсенту крапля на губах
Давно застигла, хочу ще!
Нелюб
Я не чаклун, це лиш обман,
Це просто нетверезий стан.
Не я чарую, то все зілля,
Як, люба, щодо нашого весілля?
Вона
Не говори на інші теми,
Рішити хочу ці проблеми.
Як сталось так, що я сп’яніла?
Чому, чому попробувала зілля?
Нелюб
Це так собі проста трава,
Від неї обертом йде голова.
Ти повелася на мої вмовляння –
Вступила з забороною в єднання.
Вона
Миттєвого розслаблення хотіла,
Наркотик ж поневолив моє тіло!
Нелюб
Запропонував я, ти взяла,
У чому ж тут моя вина?
Вона
Злі наміри в душі твоїй були…
Тобі довірилась, а ти…
Нелюб
Не нарікай, не винен я,
Що ти така наївна і дурна!
Вона
Ти обдурив, занапастив мене:
Я то жива, а то мене і геть нема,
Забула вже своє ім’я, хто я?!
Нелюб
Ти назавжди лише моя –
Найяскравіша на землі зоря.
Повторюй:“Я твоя”, “Твоя”!
Вона
В твоїх руках – не до кінця твоя,
В зізнаннях все ж була брехня.
«Я – твоя лялька», тільки –не дурна,
Не забувай, що гру дозволила
Тобі лиш лялька, але не душа!
Погрався – відпустив, ну що ж,
Не сльози то були мої, а дощ.
Нелюб
Та знав я, що мене не любиш,
Що Його ніяк ти не забудеш.
Але оті гріхи, що я тобі давав,
Тебе спокусою тримали, чи не так?
І не любові я хотів, а років твоїх,
Мене манили молодість й краса,
Та може скажеш ще мені колись “твоя”…
Вона
Хай буде проклята весна!
Нехай не зійде більш зоря!
Але поки живу, не скажу я,
Що стану назавжди твоя!
Яким п’янким не був би той дурман,
Я усвідомлюю, що ти – обман!
Нелюб
Коли просити буде тіло кайфу,
Ти прибіжиш до мене на світанку!
Благатимеш краплиночку “трави”,
Та скажу я тобі до Нього йти!
Що зробиш тоді, люба, ти?
Вона
Воліла б вмерти краще на світанку,
Та не вдаватиму твою коханку!
Може, ця смерть кінцем розпусті стане?
Тоді віддам своє життя за незрівнянне…
Нелюб
За незрівнянне ?! Не сміши!
Невже зречешся всього ти?
Вона
Якщо смерть моя початком стане,
І світлом відіб’ється в праведних очах…
І я Йому свою любов докажу там на небесах…
Нелюб
А якщо в пекло попадеш ти за гріхи?
Хоча не вірю я ні в грішне, ні в святе!
Рано чи пізно кінець всьому прийде.
Отож живи на втіху собі. Радій насолоді.
Поки живий я, всі блаженства на свободі.
Вона
Есхатологія твоя нікчемна і страшна.
Гадаю, для людини на землі місія не та.
Лишити щось, зробити для людей…
А не пройти життя, чекаючи його кінця .
Нелюб
Ну і що з того? Яка ж ти все-таки дурна.
А може, і немає зовсім Бога? Тільки пустота.
Я всоте прокричу тобі про насолоду!
Живи із нею, якщо є така нагода.
Вона
Мед на устах, в душі п’янка отрута.
Де уповання лиш в німих словах,
В ділах же тільки вигода і користь.
Отак і дійдеш до намріяних вершин
ти п’єдесталу ціною болю та дурману,
І від життя буде все якось мало й мало,
Аж скаже хтось тобі осудливо й зухвало:
„Воно минуло та пройшло невдало,
Сплелося все у ретязях підступної омани,
Такі, як ти, де-факто, не жили, а існували».
А втім не люди тебе судитимуть, не люди.
Бо люди попліткують, та й усе забудуть.
Історія
На світанку Вона вмирала від передозування, останнім, що сказала, було таке зізнання:
Вона
Спокуса все з життя забрала,
Нехай же й смертю мені стане!
Мої бажання смерть любили,
Навмисна магія була в мені,
Жила у парі злом в душі,
Я помираю з страхом в серці,
В думках Його благаю все простити,
Знаю, не зможе більше так любити!
Зникає світ перед очима,
Його душа у мене за плечима,
Я їй сповідуюсь востаннє,
І моляться всі грішні за кохання!
Група людей стоять у колі, це закохані. Вони мрійливо дивляться в небо і моляться за те, щоб їхня любов жила вічно.
Він
Я відчуваю, що вона, померши,
Залишила від сяйва десь сліди.
Пригадую, як у холодні ночі
Душа все радила піти, туди,
Туди до неї й того сатани, піти…
А що тепер? Хто я? Хто скаже?!
Я не ходив до сатани…
Я не пробачив їй тоді…
Пророком стану я кохання,
Щоб не втрачали так його банально.
Я переконувати буду, що любов
Навчить прощати знову й знов!
Немає у любові жодного гріха,
Ні гордості нема, ні зла до забуття.
Я мав спасти її, але не зміг,
Тепер спасати буду всіх!
Історія
Спасатиме він інших від розлук,
Бо на землі немає гірших «мук»
За нелюбов, за лицемірство…
Він до людей:
Стандарт незрілості, старіння,
Чужі чоловіки чужих жінок,
Канони автентичного прозріння
По ріці невинних рук вінок.
Лекала спазматичного веління
Зробили до розпусти крок:
Пошили сукню з парафіну
Дівчинці, схожій на мальвіну.
Та річка, чи вино невинності,
Впадає в море недозрілості.
В тій річці хтось вино розлиє,
А море крила хвиль розкриє.
Між річкою і морем – миля,
Між забороненим й дозволеним – ідилія.
Історія
Навмисна магія була якась:
Вона кохання відреклась,
Вмиравши, каялась…
А Він пророком став.
Про Нелюба ж ніхто не знав,
Він безвісти кудись пропав.
2010 року в провінційному місті коїлися жахливі речі, молодь вмирала від наркотиків. Якийсь невідомий безкоштовно пропонував спробувати їх, переконував, що вони – панацея від усіх проблем. За деякими слухам, це чоловік років 55, раніше проживав у Франції, але посольство держави за отриманою секретною інформацією вимушене було депортувати його з країни. А ще ходили чутки, що своєю місією він вважає розбиття чужих сімей та людських сердець. Хоча все це він коїв не з власної волі, подейкують, що там була замішана якась магія… Фоторобот злочинця не вдається скласти, жертви не пам’ятають, якого він вигляду, і що саме робив для того, щоб ввести в такий стан. А ще він кожного місяця змінює свою зовнішність. Влада країни застерігає людей бути обережними і берегти свою любов, адже саме на неї полює злочинець.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=54890
дата надходження 16.01.2008
дата закладки 15.12.2008