"Как то спросили у меня указывая на цепочку на моей руке…
- Это серебро…
- Нет…железо…- ответил я - …но для меня оно дороже чем серебро…"
Мария была славной девушкой…божественно красивой девушкой…
Мусульмане сравнивали ее с гуриями, англичане называли ее пэри, французы оборачивались ей вслед присвистывали и говорили манифик, а русские…русские трезвели при виде ее красоты…
Но что ей были они…когда у Марии был возлюбленный…бедный испанский художник Риккардо…
Что ей были их пытливые надоедливые взгляды и каждодневные упреки…когда она теплела в своем сердечке любовь…
Мария гуляла с Риккардо по вечерним улицам Картахены а завистники смотрели им вслед и спрашивали…что она нашла в нем…у него же нет ни копейки за душой…он же голодранец живущий в подвале трактирщика Педро…
А Мария и Риккардо не слушали их завистливые перебранки…они не отрывали друг от друга влюбленных взглядов…и мерно дышали…что казалось у них сердце одно на двоих…
Затем они скрывались в тенях виноградарен сеньора Родригеса…который был уже слишком стар чтобы следить за своими садами…хотя даже когда и замечал их танцующих среди виноградников…то и тогда не тревожил влюбленных…а вздохнув вспоминал свою Хуаниту…и небо и звезды сияющие для него ярче чем сейчас…а затем засыпал покачиваясь на кресле-качалке…
А влюбленные целовались до поздней ночи а иногда и до раннего утра…а утром Риккардо рисовал для Марии картины…пока она еще спала в тени виноградника…
А затем обнявшись они шли обратно в Картахену расставаясь у английского посольства где Мария работала переводчицей…а Риккардо направлялся в трактир где подрабатывал барменом…
А вечером когда Мария выходила с посольства что бы встретиться с Риккардо в давно условленном месте ее окружали толпы поклонников…
- Оставь его…- говорили они - …он ведь просто лежащий камень на дороге…недвижимый…не имеющий будущего…
- Раз он камень тогда я подброшу его…помогу ему взлететь… - отвечала Мария…
- Лучше уж выкинь его…- язвили они -…ведь у нас есть бриллианты, золото и алмазы…
- Мой камень дороже алмазов…- твердо отвечала она…а затем уходила в сторону виноградарен сеньора Родригеса по пути к которым под тенями старого кипариса ее ждал Риккардо…
Из Год Крысы
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438278
дата надходження 19.07.2013
дата закладки 27.07.2013
Так ужасно страшно бывает думать…
Я присела на корточки и потянулась к цветку. У него были бархатные лепестки. Я зажала его между пальцами.
…И разорвала в конце-концов.
Как страшно бывает думать.
Мне тогда было совершенно скучно гулять по береговой линии грязного соленого моря. И люди раздражали больше обычного своей затасканной романтикой - бутылками вина и надписями на песке. Я бродила туда-сюда и думала, как бы закрыть вопрос нашей с тобой дружбы. Совершенно больные отношения, искривленные и утратившие хоть какой-то смысл. А ты мне сказала вчера, что ты меня любишь… Вот так просто – любишь и все тут. Так же точно, как все остальные признаются друг другу, что внутри у них засело словечко на букву «Л».
А мне так противно стало, знаешь. Так резко и омерзительно. Не оттого, что ты женщина, и все еще достаточно красивая (а если я захочу - станешь и вовсе идеальной), а оттого, что мне пришлось только кивнуть в ответ. А все было так замечательно – никаких обязательств, просто болтовня с чашкой белого чая вечером на террасе. И все здорово, так легко и свежо. И вдруг – ты со своим «Я тебя люблю». Сказала бы, это хоть с пафосом. Тогда бы я не поверила и рассмеялась. Или уселась бы мне на колени, провела тонким пальцем по волосам и шепнула прямо в губы. Я бы решила, что ты все еще помнишь как это и хочешь поиграть со мной. Но нет! Тебе нужно было встать напротив меня и сказать эту дрянь с такой покорностью, уверенность и простотой, что мне захотелось моментально раствориться в воздухе. Ну зачем? Зачем? Зачем?
Я просто ходила по волнам, стараясь наступить на них посильнее. Ждала, когда ты спросишь меня – не хочу ли я снова выпить с тобой белого чаю. А если я откажусь – ты предложишь сделать это завтра. А завтра, знаешь у меня, что-то необычайно важное случится и придется это все перенести на пару дней. А через пару дней, я выпью холодного молока и простужу горло. Ты будешь мне писать. А я буду игнорировать. Ты назначишь мне встречу через две недели, но вот именно в тот самый день, меня загрузят работой. Так будет длиться до тех пор, пока ты не спросишь меня – «Ты снова не хочешь меня видеть?» Я что-нибудь отвечу. И все равно останется, зависшая этим вечером в воздухе, фраза. Матильда… Ну зачем тебе было опять все портить.
А потом я увидела куколку. Хорошенькую изящную статуэтку, с точеными плечами, тонкими пальцами, совершенно идеальными губами. Небрежный платиновый локон падал на бирюзовые глаза. Какое неестественно красивое создание. Я даже остановилась. Я не могла понять какого оно пола. И вообще человек ли это.
Банально… Но это был мальчик. Просто ему, наверное, не было даже семнадцати. И он был абсолютной красотой. Мне просто стало интересно как это – дотронуться до совершенства.
Он смотрел на меня нежно-бирюзовыми глазами, и а я горела желанием коснуться звезд. Чистая перламутровая жемчужина. Смотреть друг на друга было так сладко. Словно тянущаяся приторная карамель разливалась и склеивала взгляды. Ветер путает мне волосы. И он улыбается. И кто-то взрывает внутри меня ядерную бомбу. И я осыпаюсь пеплом на его тонкие плечи.
Я даже не заметила, как он оказался рядом со мной. Я не подумала потупить взгляд, наверное, из-за того, что мне хотелось впитать в себя каждую его частицу. Мимо. Прямо в волны. Море так уродливо по сравнению с ним. Он улыбается, смотрит, он зовет. Машет руками. Кричит. Какой голос… Меня охватывает дрожь. Какая музыка.
Какие-то люди мешают мне видеть ангела. Они закрывают его свет. Мутят воду и, наконец выносят Его на берег. На их сильных руках – это всего лишь кукла.
Побережье кутается криками и любопытством. Глаза считывают информацию. Десятки пар глаз – зеленых, бесцветных, карих и грязных смотрели на тонкое тело, изломленное, но идеальное.
Я все еще не шевелилась. Я замерла на своем квадратном метре песка.
- Не дышит…
Мне плевать, любишь ты меня или нет! Мне плевать, что у тебя внутри! Мне плевать, Матильда, что будет с тобой через час!
Я ненавижу тебя за то, что сейчас на берегу умираешь не ты.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205564
дата надходження 12.08.2010
дата закладки 12.08.2010
Словно моря штиль, успокоиться
И, откинув думы, не маяться...
Только брызжет, пеною бродится
Это море и мне не справиться.
Где ты взялся ?! Образ рисуется,
О тебе грусть хмельная точится...
Всё гляжу на тебя - колдуется,
Но не верится, многоточится...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198102
дата надходження 27.06.2010
дата закладки 30.06.2010
Приползла да нахлынула мерзость
В уголки моей скромной души
Ухмыляется мне безызвестность
Да и мне ли ее сокрушить
Я устал вырываться из тягот
Да и муза давно мне не друг
Не волнуйся я просто прилягу
Говорить мне с тобой не досуг
Отдохну я не много а дальше
Боронит коли Бог от беды
Я отправлюсь походным маршем
Ледоходом на житейские льды
Не волнуйся мой друг не надо
Все в порядке с моей душой
Просто как бы сказать – я падаль
Да и коршуны надо мной
Заклубилися черною тучей
Раскричались уснуть не дают
Паучищи зловонной кучей
Паутины как сети вьют
Обложили и слева и справа
Да оставили путь на флажки
"Для одних охота – забава
Для других – от смерти прыжки"
Ну уж видимо доля такая
Всем поэтам на этой земле
На кострах улыбнутся сгорая
Что б воскреснуть в полночной звезде…
Год Желтого Земляного Быка
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196962
дата надходження 21.06.2010
дата закладки 28.06.2010
то ли капель то ли звон в ушах
землю целует солнце
делаю первый неловкий шаг
кто-то внизу смеется.
в однообразном полубреду
запах чужой постели
пусто мне в этом густом саду
тесно мне в этом теле.
эти потери теперь малы
соизмеримо с вечным
от поединка до похвалы
только одни увечья.
то ли капель то ли звон в ушах
лестницы/этажи
делаю первый упрямый шаг
в жизнь.
© Виктория Мангушева
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=184716
дата надходження 18.04.2010
дата закладки 19.04.2010
Холодно в городе, в котором живет одиночество,
Холодно людям, сжатым стальными, острыми прутьями.
Доносятся отовсюду стоны, словно пророчество:
"Никто не поможет нам стать хоть чуточку лучшими..."
Холодно людям в депрессивности серого города,
Давай помолчим и наши с тобой мечты позабудем...
Ведь ты знаешь прекрасно в чем скрыта основная беда:
Холодно в том городе, где живут холодные люди...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170525
дата надходження 08.02.2010
дата закладки 08.02.2010
Убей! Вскричал холодный нож.
Я кровь твою хочу отведать.
Ну! Посмотри, на что похож…
Тебе любви святой не ведать.
Давай! Резни живую плоть,
Дай к венам теплым прикоснуться,
Отдай, отдай им свою злость,
Позволь в блаженстве окунуться.
Чего стоишь, слезу пускаешь?
Аль может веришь, что придет?
Наивный! Ты еще не знаешь…
Ты просто… Просто - идиот!
Ах! Наконец-то засверкал!
Мой острый краешек металла.
Смотри, смотри, дурак упал,
А! Вот и шельма прискакала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169849
дата надходження 04.02.2010
дата закладки 07.02.2010
Тишина озадаченно морщилась,поправляя парчовую шаль
Мне зима показалась испорченной. Мне ее было искренне жаль
Окрыленная жгучими тайнами, озаренная новой звездой
На груди кровоточила ранами, распылялась холодной чумой
Мы с зимой предавались слиянию, окропив наши лица дождем
Проиграв не одно состязание, я забудусь декабрьским сном
Тишина озадачено морщилась, поправляя парчовую шаль
Мне зима прошептала уклончиво, что меня ей и вовсе не жаль...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162489
дата надходження 22.12.2009
дата закладки 25.12.2009
Залепила солнце грозовая туча,
Пронеслась по небу на гнедом коне,
Разразились громы с молнией трескучей,
Осветив просторы в мрачной тишине.
Затряслись сырые каменные стены,
Застонали в храмах мощи и кресты,
Разрешилось небо обнищалой веры,
Набросавши кистью Божие черты.
Расходился ливень из кипящей крови,
Разгорелось пламя, воспевая смерть,
Появился всадник черный и суровый,
Грозно проклиная вековую твердь.
Разнеслись ветрами немощные крики,
Задрожала скверно пакостная плоть,
Исказились в страхе алчущие лики,
Слезно обращаясь: помилуй нас Господь!
Но не воссияло светлое спасенье,
И не расступилась роковая мгла,
А Господь, рыдая на свое творенье,
Говорил сурово: все сожгу дотла!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161534
дата надходження 17.12.2009
дата закладки 17.12.2009
По утрам воспалённые веки,
Муть усталости в красных глазах,
Дым удач, мимолетных успехов
Как-то тихо приблизили крах.
Потускнели мечты и надежды,
Где-то в прошлом заливистый смех,
Заменила порыв неизбежность,
Нет тебя для себя и для всех.
Сон депрессии, мир ощущений,
Беззастенчиво взяв, не вернул.
Нет эмоций и нет устремлений,
Видно Бог в это время уснул.
Не насытив покоем и волей,
Дал возможность себя проявить.
В предначертано - избранной доле,
Мир пресыщенный, как удивить?
Можно в нем затеряться и сгинуть,
Большинству то вершин не достичь,
А в его затянуло трясину,
Ты уже не охотник, а дичь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150386
дата надходження 16.10.2009
дата закладки 11.12.2009
Золотое перо, словно тень между строк,
Томно рыщет средь пасмурной мысли,
И уныло молчит пожелтевший листок,
Наблюдая за лунною высью.
Тихо дремлет свеча, освещенная сном,
И сипит желтым контуром лика,
Легкой дымкою чай согревает весь дом,
Дожидаясь горячего пика.
Звездокрылая ночь под открытым окном,
Словно муза, мерцает глазами,
И чернила, струясь под холодным пером,
Горько блещут святыми слезами.
Золотое перо, словно тень между строк,
Томно рыщет под лунною высью,
И уныло молчит пожелтевший листок,
Наблюдая за пасмурной мыслью.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158695
дата надходження 01.12.2009
дата закладки 02.12.2009
девочка выросла,
девочке хочется жизни /навкус и наощупь/*,
хватать поезда за хвост, добивать доморощенных
тварей. прятать секреты от мамы подальше,
поглубже. девочке хочется денег без фальши,
без душных записок на тертых бумажках
в полоску. и вроде бы можно сильнее и даже
надежнее, чем происходит. и вкус исчезает,
а пальцы не чувствуют боли. но девочка знает
что всё еще будет. остался глоток до потопа,
но нет уже лодки. противно пронзителен топот
уставших коней. приснился кусок послезавтра –
обычная сводка. пластинки, оладьи на завтрак,
веселая мама, полет голубей, шары с голубыми боками,
огромнейший торт, пузырьки лимонада в бокале..
а девочка выросла. ей лимонад пахнет водкой.
она привлекает мужчин королевской походкой.
ее забавляет порно. от грусти – таблетки в кармане.
и было мучительно больно на грязном диване..
а девочка выросла быстро. обрывки газет по асфальту.
разбитые вдребезги диски. букетик. венчальное платье.
и в небо слабеющий голос: «прощайте..»
* авторское (умышленное). просьба не исправлять.
© Виктория Мангушева
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157880
дата надходження 26.11.2009
дата закладки 26.11.2009
Вне сомнения - красива,
Говорят, что весела...
Что..., ума мне не хватает,
Чтоб милка свести с ума ?!
Это дело поправимо -
Вправлю я себе мозги.
Все возможно, излечимо...
Ну, милочек, погоди !
Взяла денег я побольше,
В поликлинику пошла,
Ведь нельзя тянуть уж дольше -
Дохторов себе нашла.
Подмигнул не-ври-патолог:
"Ваши нервы, как канат..."
Даже секас-О-патолог
Мне сказал:" За Вас я рад!"
Психодохтир засмущался,
Сказал:"Редкий экземпляр..."
Долго в след мне ухмылялся,
Явно, что полна я чар...
Вывод - умная, уж знаю,
Подтвердили доктора,
Но теперь себе гадаю -
Что ж не так, что за фигня ?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157165
дата надходження 22.11.2009
дата закладки 23.11.2009
Чомусь твоя творча криза завжди співпадає з моїми місячними. Певно наші організми занадто «підстроїлися» один під одного.
В такі от вечори, коли кожного з нас мучить своя холера, я дістаю щоденник і записую свої роздуми і переживання. На старості видам мемуари. Та ти впевнений, що з цього нічого не вийде: я не вмію красиво брехати. А кого зацікавлять мої сопливі шури-мури про блондина, який літрами дудлить імбирний чай? От кину тебе і вийду заміж за негра. А потім за алжирця. А далі моє емансиповане єство візьме верх і я втечу з канадцем до Оттави. Там ще досі тихо та мирно доживає вік мій прадід зі своєю п’ятою дружиною. От, старий бабій! І чому людина боїться зустрічати старість [а читай смерть] на самоті? Старість – це так нудно. Але лише таким чином ми можемо довго жити.
Я намагаюся заснути у твоїй сорочці, закутуючись глибше в її атмосферу і ці дивні запахи твоєї душі. Ти ще твориш на кухні твої шедеври, які подобаються всім, окрім мене. І це дратує та заводить тебе. Ти намагаєшся пригнути вище голови, і щось підказує, що рано чи пізно це вийде в тебе. Але навіщо тобі це? Звичайнісіньке чоловіче самолюбство, яке ти так хочеш потішити – невже це варте того, щоб розтрачати на вірші своє життя? Щодня по декілька годин ти пишеш, пишеш і пишеш. Я ще більше заринаюсь в сорочку і обіймаю себе. В твоїх обіймах я б не роздумуючи віддала смерті половину свого життя.
У мене ніколи не вистачить розуму, щоб не думати. Промовчати. Перестати курити. І любити. Любити життя і тебе. Стовідсоткове оптимістичне стерво – таким тяжко живеться у світі: іноді хочеться взяти пістолет, запхати в рот і залпом вистрелити з десять разів. Суїцидальні мрії – це так характерно для оптимістів. «Але ж ти зможеш вистрілити лише один раз, після якого одразу ж впадеш на підлогу мертвою!» - одного разу викрикнув ти. «Це говорить твоя заздрісна песимістична заноза!» - парирую я і маю рацію. В моїх мріях лише я є режисером, сценаристом і акторкою головної ролі.
Ти ліг поруч і обняв мене, переманюючи до себе тепло мого тіла.
- Не можу нічого писати. Думки вперто оминають мою голову.
- Як я тобі заздрю. Мені цього, на жаль, не дано відчути на собі.
Ти посміхнувся. Своєю спиною я відчула твою посмішку – гарну і трішки лукаву.
- Дурепа.
- Блондин. Вдалий обмін компліментами, так?
- Солодких снів!
- Я ж на дієті. Краще яблучних.
І я поринула у свій дивний світ кольорових снів про рожевих слоників та чорні діри Всесвіту. Знайшлося там місце і Рільке, який трактував свої маловідомі вірші, і моєму улюбленому фабриканту Віталіку Чирві. Збочена свідомість вперто навіювала мені те, що я повинна звернути увагу на брюнетів – гени вперто беруть своє. Недарма бабуся каже, що блондини шукають блондинок. Так уже матінка-природа дбає про збереження білобрисого генофонду.
Ти щось собі простогнав. Я ткнула тебе в бік. Не дуже там розважайся без мене. Не було жодних сумнівів, що мене і близько не було в тому сні. За цей час, що ми разом, я вже знаю тебе навіть до таких інтимних деталей.
А в ранці я прокинулася від посмішок сонячного ранку. Я роздратовано вкутувалася в твою сорочку, намагаючись хоча б ще на декілька хвилин затримати рештки сну. Та даремно, вони танули в вікно, наздоганяючи минувшу ніч.
Я вдихнула запах твоєї сорочки, яка подарувала такі чудові сни в собі. Вона пахла мигдалем і тобою.
Почула твої кроки. Ти зупинився біля дверей і променисто посміхнувся. Підніс мені каву і поцілував в лоб. Я посміхнулася тобі, ніби передаючи цю естафету ранішніх посмішок.
- Доброго ранку.
- Доброго ранку.
- Що тобі гарне снилося?
- У сні прийшла Муза і надиктувала мені гарний вірш.
Ти любиш хвалити свою Музу, ніби то якась автономна істота, яка самовдосконалюється і непідвласна тобі. Ніби дитина, яка радує матір своїми першими кроками чи першими пізнаннями цього світу. Тобі боляче усвідомлювати, що це продовження твого Я. Адже хвалити самого себе – це так нескромно, а ти ж типу скромний хлопчик. Так каже твоя мама, а мама для тебе найперший авторитет [хоча десь в підсвідомості ти розумієш, що це вже давно не так].
- Ти встиг записати?
- Я запам’ятав.
І я насолодилася смаком кави. Лише зараз я здивувалася, що замість імбирного чаю, який я не можу терпіти, ти приніс мою улюблену каву. Ти вирішив зробити мені приємне? Як це не схоже на типових блондинів.
ЩО З ТОБОЮ СТАЛОСЯ ЩО ТИ ВИРІШИЛА ПІТИ
З РЕАЛІЇВ У СВІТ СВОЇХ ДУМОК ТА СНІВ
КОЛИ ВІКНО РОЗЇДАЛА ТЕМНА МЛА
І ПОСТУПОВО ВІДПРАВЛЯЛА ВСІХ В БЕЗДНУ БУТТЯ.
ТИ БАГАТО ПАЛИЛА І ПИЛА СВОЮ КАВУ ЧОРНУ
ТАКУ Ж ЯК ЦЯ МЛА, ЯКУ ЗВЕЛА ТИ В КУЛЬТ
ЛЮБИЛА БІЛЕ ВИНО І ФАСТ-ФУД
НОСИТИ ЧОРНІ ЯК НІЧ СТРІНГИ
ЗАДАВАЛАСЯ ПИТАННЯМИ ПРО ВІЧНІСТЬ І СНИ
ПРО СМЕРТЬ І ПРО ТЕ ЩО НЕМАЄ ЗНАЧЕННЯ
ДУМКИ ТО ВЖЕ СТИЛЬ ЖИТТЯ ТО ТВІЙ ШТРИХ
ЯК У КОГОСЬ ЛЮБОВНІ ПОБАЧЕННЯ
ЯК ДІТИ ДІМ І ДЕРЕВО
ЯК ЖИТИ ЗАРАДИ КОГОСЬ
ЯК ВИПЛАТА БОРГУ І ЯК ПОМСТА ВОРОГІВ
ЯКИХ ТИ НЕ ЗНАЄШ, ТА ТИМ НЕ МЕНШ ВОНИ Є
ЩО СТАЛОСЯ ЩО ТИ ПІШЛА В НІКУДИ
ЗАПЛУТАВШИСЬ В МРІЯХ І РЕАЛІЯХ СНІВ
ТИ ПРОСТО НЕ ЗНАЛА ЩО ТРЕБА ПРОСТО ЖИТИ
ТА ПОБУВШИ В СНАХ ПІДСВІДОМОГО
ТИ ПРОВЕЛА ТАМ ТРИ ДНІ
І ПОВЕРНУВШИСЬ НАЗАД
ПОКЛЯЛАСЬ
НІКОЛИ НЕ ПОВЕРТАТИСЬ ТУДИ
НЕХАЙ МРІЇ ЗАЛИШАТЬСЯ МРІЯМИ
А СНИ ЛИШЕ СНАМИ
Я сиділа і намагалася збагнути: чи й справді у твоїх віршах є якийсь сенс, а чи просто вони адресовані мені? Остання версія звучить надто нескромно, але чому ж кожен з них в першу чергу відповідає моїм переживанням і роздумам? Чому вони намагаються допомогти мені знайти відповідь?
Я обняла тебе, насолоджуючись спорідненістю наших душ. Обняла, щоб зрештою відпустити. Все пізнається в порівнянні. З тобою я щасливіша, ніж без тебе. Бо ти нагадуєш миле сонечко, яке світить своєю посмішкою та гріє мигдальним теплом.
Мрії залишаються мріями, проте одна з них, світла і прекрасна [читай: «блондинчаста»], давно вже стала реальністю. Тому я так люблю прокидатися ранком, знаючи, що мене будуть чекати твої ніжні обійми…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155579
дата надходження 14.11.2009
дата закладки 17.11.2009
Хлопці ніколи не плачуть. Це залізні потвори, яким не властиві емоції та телячі ніжності, притаманні істеричним блондинкам. Це не чоловіче діло – рюмсати. Шмарклі і потоки сліз у тебе ніяк не асоціюється з мужністю. А от рожеві труси – це нормально. Ну-ну, любчику, дивна у вас логіка. Чоловіча. Хоча, блондини – це взагалі своєрідний підвид. Цікаво, що твориться у вашій голові під час чергового вибору, а що ж одіти: тигрові стрінги чи ті самі РОЖЕВІ ТРУСИ!..
- І довго ти будеш ревіти?
- У нас демократія.
- Терпіти не можу, коли дівчина плаче. Готовий, провалитися під землю.
Я на хвилинку уявила цю живописну картину твого провалу під землю в царство, де править ще один ненависник смазливих блондинчиків і на моїй душі трошки полегшало. Все-таки ти умієш підібрати потрібні слова, щоб потішити моє покалічене самолюбство.
- Ну поясни врешті-решт, чого ти ревеш?
Я не реву. Я плачу. Але ти не акцентуєш увагу на таких емоційних дрібницях. Треба буде якось тобі надати можливість на практиці зрозуміти, яка різниця між плачем і ревінням.
- Ти уже не кохаєш мене.
- Дурепа…
Ти єдиний, кому я не заїду в пику, почувши ці слова. З твоїх уст вони звучать з особливим теплом та непритаманною тобі ніжністю. Іноді, як комплімент.
- Докажи.
- Докажу.
І я вірю тобі. Як же можна не повірити блондину з рішучим поглядом в червоній футболці та рожевих трусах?.. Цікаво, всі твої «собратья» так одягаються? У мене був великий досвід спілкування з блондинами, та у стилі ти переплюнув у всіх. Навіть бірюзові стрінги мого колишнього нервово відпочивають десь в ящику для брудної білизни і тихенько поглядають у шпаринку за цим рожевим чудом.
- Я люблю тебе навіть не зважаючи на те, що ти носиш чорну білизну.
Мальчик, ты жестко попал!.. Саме так, через «ж».
- Ти, вибач, що?..
- Ми з тобою разом вже більше ніж півроку. І щовечора я засинаю і прокидаюсь з дівчиною, яка носить ЛИШЕ чорну білизну.
- Цвітний індик!
- Може, фазан?
- Який з тебе нах фазан? Принаймні я не одягаю рожеві труси!
Якби ти міг зашарітися, ти б зашарів. Але хлопці не тільки не плачуть, вони не вміють соромитися. Типу, СПРАВЖНІ хлопці так роблять. Цікаво, і скільки їх таких на цим світі? Крім тебе я ще не зустріла жодного. І то, в рожевих трусах ти швидко втрачаєш бонусні бали.
- Добре, переведемо тему…
- Стоп! То ти вирішив довести мені своє кохання через труси?
Дивна така фраза. Але маємо те, що маємо.
- Не перекручуй, добре?
І ти почав діставати з шафи білизну. Рожеві, жовті, блакитні, малинові, коричневі… труси, так. І ні одних чорних! ЖОДНИХ.
- Зрозуміла?
- Типу, якесь «философское умозаключение»?
- Типу від білизни залежить прояв моїх почуттів до тебе. Різнокольорова гамма…
- Я одягаюся для себе, а не для…
- Ага, так я і повірив.
Як же добре ти мене знаєш. Як облуплену. Як садист знає, що приносить задоволення партнеру-мазохісту. Як синоптик знає, що дощ – це всього лише купа непотрібної брудної води, а не «сльози неба». Як моя подружка-лезбіянка знає, що значить любити дівчину всією душою і щоночі доводити її до оргазму… (це ні в якому разі не камінь у твій город, а просто констатація факту)
- Отже, білизна.
- Ти завжди у чорному.
- Це сексуально.
- Чорний, чорний, чорний… еге ж… - якось так «обреченно» пролунало з твоїх уст, що захотілося запхнути цю ненависну твою білизну кудись глибоко-глибоко. Наприклад, в твою горлянку.
Все-таки дивно це прозвучало з твоїх уст, від хлопчика в рожевих трусах. І зіткнулися два світогляди у смертельному двобої.
- Але… Ти мене все одно кохаєш?
- Прийшлося. При чому, всім своїм єством.
Цікаво, що ти розумієш під словом єство, білобрисий упертюх? Ненавиджу твою зарозумілу фізіономію!
Ти сів навпроти мене і посміхнувся. Як хижак, що ось-ось упіймає жертву, твій погляд пожирав мене очима. І ти почав:
ХТО ТИ В МОЄМУ ЖИТТІ?
ДІВЧИНКА В ЧОРНІЙ БІЛИЗНІ,
ТАКІЙ ЖЕ ЧОРНІЙ, ЯК МОЯ ЧОРНА ДУША
І МОЄ ЧОРНЕ СЕРЦЕ,
ЯКЕ ЖИВЕ В ЦЬОМУ ЧОРНОМУ СВІТІ
І ДИВИТЬСЯ В ЧОРНЕ НЕБО,
ДЕ РОЗСИПАЛИСЬ БЕСКІНЕЧНІСТЮ ОКЕАНИ ЗІРОК.
ЧОРНІ ВІРШІ РАДУЮТЬ ЧОРНІ МРІЇ,
ЧОРНІ ЖІНКИ КОХАЮТЬ ЧОРНИХ ЧОЛОВІКІВ,
І НАВПАКИ…
ЧОРНІ ОЧІ ВЇДЛИВО ВДИВЛЯЮТЬСЯ В ТЕМІНЬ,
ДЕ СЯЄ ТВІЙ БІЛИЙ СИЛУЕТ І МОЄ ЖИТТЯ,
ЯКЕ СТАНЕ ТАКИМ ЖЕ - НЕ СЬОГОДНІ, ТАК ЗАВТРА,
БО ТАКИМ ЙОГО ЗРОБИШ ТИ…
- Я повинна визнати свою вину?
- Достатньо пообіцяти, що ти одягнеш це.
Чортова біла білизна з рожевими лєнточками. Мій бойовий настрій поступово згасав. У тебе ніби-то гарний смак, але у жіночій білизні ти ЛУЗЕР!..
- То що? Тепер твоя черга.
- Вірш?
- Докажи мені своє кохання.
О так! Розмріявся. Типу я ще й не зрозуміла: а чи люблю я тебе? Так-так, тебе, такого самозакоханого блондина в розових трусах. Ну за що тебе можна отак от любити, як любить моє грьобане серце?
СВІТ В РОЖЕВИХ ОКУЛЯРАХ
ТИ ДИВИШСЯ РОЖЕВІ МРІЇ
ТАКІ ПРИМАРНІ ТА ЩАСТЛИВІ…
СВІТ В РОЖЕВОМУ ЗАКЛЯТТІ:
МІЙ - В РОЖЕВИХ ПОЧУТТЯХ
ТВІЙ - В РОЖЕВИХ ТРУСЕЛЯХ…
Ти довго сміявся – і я почала ображатися. Напевно, поет з мене ще той.
- Бєздарь?
- Зате так щиро…
- Таки бездар…
І ти обійняв мене ніжно-ніжно. Які ж ви таки примітивні, любчику. Слід мені проявити слабкість у філософських питаннях – і ти кидаєшся мене утішати. Ніби це мене і справді розстроює і я зараз розплачуся.
- Мир?
- Мир.
- Табу сльозам?
Я кивнула.
- Я люблю тебе. Дуже.
- А я і не знала…
Сьогодні моя іронія, як і твоя чоловіча логіка, десь шляється. Шльондра! Певно, після вчорашньої ночі вони зрозуміли, що таки підходять одне одному і вирішили позбутися нас. Пустити у вільне плавання, щоб побачити: а як ми без них? Галімо, та жити зможемо.
- Більше не будеш плакати?
- Хіба що від щастя.
- Тоді, я запасусь серветками і терпінням.
Я посміхнулася і мій погляд знову застиг на цих рожевих трусах. В принципі, в чоловічих поговірках ніде не сказано, що справжній мужчина не повинен носити таку білизну. І чого це я так зациклилась? Зате він не плаксій. І любить мене. А білизна… Все-таки жіноча логіка іноді творить дива. Чи це все моя багата фантазія?
- А може ну її, ту білизну? На фіга здалася?
І вперше протистояння двох світоглядів за стільки віків суперечок і війн між чоловічим та жіночим єством знайшло свій КОМПРОМІС. І НАШ світ наповнився сльозами МОГО щастя, яке виблискувало частинками ТВОЇХ мрій. І ніч поступово перетворювалася в вічність. Ідилія…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150503
дата надходження 17.10.2009
дата закладки 17.10.2009
Ты любишь читать мои письма.
В них ветер гуляет по городу,
Он принц, но безжизненно холоден,
Он бог, но склоняющий голову.
Ты любишь ласкать мои кисти.
Ты любишь сжигать мои письма,
В них дождь управляет запретами,
Он странник, ворчащий сонетами,
Он грешник, воспетый поэтами.
Ты любишь хлестать мои кисти.
Ты хочешь вернуть мои письма!
В них осень рисует знамения,
И нам не хватает терпения,
Чтоб выдержать это затмение.
Теперь отпусти мои мысли…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=149012
дата надходження 08.10.2009
дата закладки 11.10.2009
Головна формула успіху - знання того, як потрібно поводитися з людьми. Маніпуляція - це дар, при чому дар набутий в ході серйозних розчарувань і ганебних поразок. Коли настає той момент, коли тобі хочеться провалитися крізь землю... Коли до тебе приходить прозріння того, що
це не ти декілька років під ряд убивав час - це він безповоротно знищував тебе. Хвилина за хвилиною.
Думки... Потік думок... Пачка сигарет була порожньою, а курити хотілося так само, як і думати. Останнім часом я не могла зрозуміти, яка зі звичок є більш шкідливою: думати чи курити?..
Ти мовчки протягуєш чашку чаю. З імбирем. Ненавиджу імбир, ненавиджу тебе, ненавиджу все те, що нагадує мені про тебе. Ти це знаєш і тебе це забавляє. Зарозумілий-блондин і дурепа-брюнетка - непоганий сюжет для банального порно. Дідусь Фрейд аплодував би стоячи.
Я роблю ковток чаю і він поступово ростворяється [розчиняється] в мені. Так любиш робити і ти. Але у чаю це виходить краще. Принаймні, це приносить мені задоволення. Принаймні, я відчуваю його тепло...
Ненавиджу тебе. Бо не розумію. Щоб полюбити когось, потрібно його зрозуміти. Твоя фраза? Чи когось із знаменитих [великих]? Мій мозок поступово атрофується і стає схожим на сигаретний дим, який поступово розвіюється.Але диму [зараз] немає, як немає і мого мозку. Твій погляд свердлить мене в очікуванні першої фрази. Ненавиджу мовчання. Ненавиджу, коли ти так дивишся. Ненавиджу себе за те, що заговорю до тебе першою.
Чашка випала з моїх [дирявих?] рук. Бог обділив мене вправною координацією і умінням розбиратися в людях. Саме тому я зараз п"ю твій бридкий [!!!] чай і терплю твоє мовчання. Ти підхопив чашку біля самісінького полу і поставив її біля вазону з квітами. Атмосфера накалялася, а в голову лізло лише бажання курити чи хоча б зацідити тобі по обличчю [впевненій/самовпевненій рожі].
Ти взяв мою руку і вдихнув її аромат. Поцілував. Ще раз. І застигнув, вдивляючись в мої очі. ПОгляд душі. В душу. Ненавиджу тебе за це. Ніхто не має права порпатись в глубинах мого єства. Але ти не питав дозволу. Адже ти любив мою душу більше за мене. Ти її розумів. А
я ненавиділа. Бо вона була за одно з тобою - вона також любила тебе...
- Ти цілий ранок мовчиш, - аромат моєї руки сп"янив тебе. Інакше, ти не заговорив би першим.
- Я мрію.
- Про що?
Про те, що ти назавжди полишиш моє життя. ПРо те, що ти зараз же нагрубиш і підеш писати нові вірші про невдячну коханку, яка не цінує тебе за те, що ти такий красивий-розумний-
веселий-блондин-класний-у-ліжку-і-вообщє-бест-оф-зе-бест, а я така стєрва... Але цього не буде. Ти ж типу кохаєш мене. А я тебе ненавиджу. Ідилія.
Твої очі такі в"їдливі, такі допитливі. Блакитні. Ненавиджу їх.
- Ні про що.
- Гарна мрія.
Я все-таки вріжу тобі ляпаса.
- Я теж часто про це мріяв.
Отакої. Продажна мрія-повія... Ти усміхнувся і закусив нижню губу. Як по дівчачому. Блондин. Ненавиджу цей колір, хоча тисячі раз уявляла себе блондинкою. Це так заводить: зарозумілий блондин і дурепа-блондинка. Принаймні, друзі не питали би тебе, і що ти знайшов в мені? І дідусь Фройд ще гучніше кричав би "Біс" і тупотів ногами...
- Але зараз я постійно мрію про тебе.
Ми говоримо на одній мові? Про одні і тіж речі?..
- Як можна мріяти про те, що вже є твоїм?
Курити... Я хочу курити, щоб на пару хвилин відійти від нашої розмови кудись далеко-далеко. Я не хочу чути твоєї відповідді! Я не хочу знаходитися зараз біля тебе! Бо ти мене поглинаєш, ти пожираєш мене очима і порпаєшся в душі так безссоромно і так завзято, що в
ній не залишилося жодного куточка, де я могла б сховатися від тебе.
- Ти моє минуле.
Бо я тебе любила. Коли розуміла. А тепер я канула в Лєту, і царство Аїда назавжди стало [стане?] домом [домовиною] для моїх почуттів.
- Знаєш, на що у мене ніколи не вистачить грошей?
Щоб оживити Фройда, який би в цій кульмінації не витримав би накалу твоїх еротичних фантазій та моєї зачіски, і пішов би геть, стукнувши дверима? Щоб повернути той день, коли твій татусь утік від твоєї нестерпної мамаші в Харків, з коханкою молодшою за тебе на два роки? Щоб
повернути ту мить, коли ти вперше переспав з жінкою, а потім зранку вас застукав її чоловік, якийсь крутий спортсмен [боксер] і ти два місяці провів у лікарні в общєстві товстозадої сорокарічної медсестри?
- Ні в кого не вистачить грошей, щоб змінити своє минуле.
- У тебе вистачить.
- Полюби мене знову.
Ляпас. Давно хотілось це зробити, та ніяк не наставав слушний момент. А тепер - я вільна. Мене ніщо не тримає тут. Ненавиджу тебе, ненавиджу твої мрії, ненавиджу цей чай і свою душу.
- А я написав вірш... білий...
Блондин, що пише вірші. Природа мала гарне почуття гумору, коли давала життя цьому хлопчику. Хоча, я так любила ці вірші. Вони ніби писалися з глибин моїх мрій про ідеальне кохання. В них завжди було те, що я хотіла почути. Відчути. Тебе. Себе.
Я пожираю тебе очима,
тому що руки бояться доторкнутися твоєї душі,
я можу зламати її,
я можу розколоти її,
та я не хочу цього,
я хочу бачити твою посмішку
і твої уста
їх смак як смак кохання
і тому хочеться їх цілувати...
Ти ненавидиш мене очима,
тому що любила і тому що я нищив твою душу,
майже зламав її,
майже розколов її,
і я хотів цього,
я хотів бачити твої сльози
і твої уста
я хотів, щоб на них лишився мій слід,
щоб вічність вони шепотіли моє ім"я...
Я ненавидів тебе за те,
що ти мене безмежно кохала...
І я поцілувала тебе. Я скучила за твоїми губами, які так еротично промовляли слова, знайомі моїй голові. Тому що зародилися вони там, в підсвідомості, в сірості паскудної зрадниці-душі, яка стогнала від солоду уст. Плагіат. Але це так збуджує.
Ти прошепотів мені щось приємне, таке приємне, як і відчуття твоїх обіймів, але зараз слова вже не мали значення - залишились лише рефлекси, знайомі рукам з минулого. Дурник-блондин і зарозуміла брюнетка. Все стає на свої місця, все як у людей. Як же мені не вистачало цієї банальщини!
- Ти потрібна мені... бо я тебе дуже люблю...
- Я люблю тебе... бо ти мені потрібен...
Маніпуляція мрій, маніпуляція думок.
- Може, чаю?
Схоже, цей дар у нас один на двох. Як і наше кохання. Протилежності притягуються.
Дурник-блондин і його дурепа-брюнетка.
- Ненавиджу чай.
- Я теж. Схожу за сигаретами...
Курити, аби лише не думати. І відчувати тепло твого тіла, яке розбито на частинки моїх мрій...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148622
дата надходження 06.10.2009
дата закладки 07.10.2009
Он был клоун в старом цирке
Где играл трагедий страсти
И хранил он как в копилке
Волчьи зубы в своей пасти
На лице смеялась маска
Маска с горькими слезами
И тряпичная повязка
Над кошачьими глазами
Он жонглировал хвостами
Волка кошки и лисицы
И под прыткими ногами
В колесе звенели спицы
Криком он пугал медведей
Вырывал им клочья шерсти
Он был клоуном трагедий
И еще немного мести
Он хлестал об стены плети
Называя их «чужими»
Он смешил людей до смерти
А потом питался ими…
Год Крысы
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=140994
дата надходження 11.08.2009
дата закладки 16.08.2009
\\по мотивам Жени Ренар http://stihi.ru/2007/10/30/3329\\
Пока не поздно, скажи ему "Люблю"!
Пока не поздно, молча обними...
Ведь вы стоите снова на краю,
Он тебе нужен! Сердцу хоть не ври!
Пока не поздно, подари ему улыбку,
Пока не поздно - нежно поцелуй...
Прости, хоть больно, глупую ошибку,
Тепло обьятий ему подаруй...
Пока не поздно, научись прощать,
Пока не поздно - гордость на колени...
Неужто лучше его потерять?
Неужто лучше жить, как тени?
Ведь счастье в жизни - яркий свет,
Ведь счастье - быть кому-то нужным...
Любовь - не знает слова "нет"...
Она пред сердцем безоружна...
Пока не поздно, скажи ему "Люблю!
Люблю, и все тебе прощаю!
И сердце я свое тебе дарю...
Ведь без тебя я смысл любви теряю..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134380
дата надходження 18.06.2009
дата закладки 28.07.2009
Дождь лил как будто вечность
И непроглядной тьмой застлало небеса
И с глаз души роса
Потоком бурным как слеза
Текла
То призрак был носящий имя Человечность…
На нем был черный балахон
Он был угрюм и хмур и бледен
И смейтесь глупые но он
На Скорбь и Горечь был не беден
И молнии бросал он в высь
Как будто тщась разрушить тучи
Он возгласом могучим
Взывал
О добродетелях которых мы не учим
В ответ же с неба слезы лишь лились
Пронзая небосводы ярыми громами
С небес проклятия неслись
Над нами…
Год Крысы
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139099
дата надходження 28.07.2009
дата закладки 28.07.2009
Я расскажу вам одну историю которая произошла в Гамбурге или нет в Лейпциге …ммм…а может в Осло … Да что вы пристали…Где то произошла эта история.
Это случилось когда Гамбург или Лейпциг или Осло или…в общем какой то городишко дышал прохладой ночи. Его жители мирно спали в своих теплых постелях и не подозревали что есть существа которым не спиться в эту не спокойную ночь…
А они были…
Один так уж точно…
Ну или два…
Или…
В те незапамятные времена еще не было электричества а улицы освещали фонарные столбы в чревах которых теплились огоньки со своими пламенными душами.
Я расскажу вам про один из них.
Он родился относительно не давно…когда сумерки вступали в свои владения…
Пять часов назад…
Ну или шесть …
Или…
Неважно…
Родился и все тут…
И отстаньте со своими глупыми вопросами…
Ему было уютно в своем застекленном доме…пока…
* * *
Ночной ветер открыл стеклянную дверцу…
Тогда огонек заволновался извиваясь из стороны в сторону…
Ему первый раз стало страшно…
А потом…он увидел белеющий силуэт подвластный ночному ветерку…
Силуэт метался под порывами ветра…и казалось бы уже потерял надежду…
А затем скрылся…
Тогда огонек почувствовал как все таки одиноко холодно и тоскливо в этом подлунном мире…
Как то вдруг нахлынула грусть…взволновав угасающий огонек…который потерял смысл…смысл своего ни кому ненужного существования…
Он пытался заплакать…
Но из глаз посыпались искры…
И ему вновь захотелось увидеть тот таинственный силуэт…
Ему хотелось увидеть хоть кого то…
Ему хотелось выйти из этого гнетущего состояния…
Гнетущего состояния одиночества…
Тогда он попытался уснуть.
Он облизывал стеклянные стены фонаря пытаясь улечься поудобней.
Потом закрыл глаза.
Устало зевнул.
И…
* * *
Сна не было.
Ничего не снилось.
Тогда ему стало скучно.
И он решил вновь посмотреть на окружающее его пространство.
Огонек раскрыл свои пламенные глаза и о чудо увидел белеющее Нечто сражающееся с невидимым ветром.
Оно металось из стороны в сторону и выглядело таким хрупким и беззащитным что огоньку стало жалко Нечто и он позвал его к себе в свою теплую обитель…
Нечто услышало и взмахнув крылышками спланировало в домик огня…
Оно было испуганно и все продрогло…
Тогда огонек приблизился поближе но так что бы не обжечь и согрел белесое Нечто…
- Спасибо – сказало с благодарностью согревшееся Нечто.
- Не за что – ответил гордясь своим благородным поступком огонек.
Так завязалась беседа.
Так родилась дружба.
Огоньку было интересно услышать о тех необыкновенных вещах что происходили за пределами его уютного но все же тесного жилища…
Нечто рассказывало а огонек не отрывая от мотылька пытливого взгляда все слушал и слушал и…
Знаете ему стало так хорошо и весело как никогда с момента рождения…
Мотылек дал огоньку имя Ой так как Ой случайно опалил кусочек крылышка мотыльку...
Нет. Нет. Не беспокойтесь. Ни чего серьезного.
Заживет.
Огонек же назвал мотылька Пырх так как Пырх умел подниматься высоко в небо порхая над землей под покровом бушующей ночи…
Им было так весело что они и не заметили как быстро пролетела ночь…
Тогда Пырх улетел обещая вернуться следующей ночью…
И Ой уже перестал грустить.
Он стал терпеливо ждать следующей ночи.
А когда уже совсем рассвело пришел фонарщик.
* * *
Когда следующей ночью Пырх прилетел вновь в домик своего друга там уже был другой огонек.
Этот огонек был злой и глупый.
Он обзывался и плевался искрами.
И на вопрос Где Ой.
Ответил что Ой должно быть переехал.
А сам зло улыбнулся и сказал что бы Пырх проваливал поскорее пока ему не обожгли его никчемные крылья.
Пырх расстроился но не потерял надежду а полетел дальше над необъятными просторами искать тот новый домик в который переехал Ой…
С тех пор каждую ночь Пырх прилетает на свет фонарей…
Он ищет своего друга.
И не теряет надежду…
Из "Для тех кто не переставал в меня верить"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=138969
дата надходження 27.07.2009
дата закладки 27.07.2009