Вбрали зорі вишиванки,
Повзували постоли
Та й Різдвяної співанки
Дружним хором затягли.
Полилася ген колядка
Під небесний передзвін.
Всі до Божого Дитятка
Поспішили на уклін.
Місяченько не дрімає
О святковій цій порі,
А за зорями манджає
З топірцем і в кептарі.
Напереді у віночку –
Найяснішая зоря:
Злотом вишита сорочка,
Личко усміхом сія.
Щоб з дороги не зблудити,
Осяває зірка шлях.
Ще й ангéли у трембіти
Трембітають по боках.
Сорочину вишивáну
Зодягає радо світ
Й чимчикує за зірками
До Дитятка на привіт.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233991
дата надходження 10.01.2011
дата закладки 27.01.2011
Я безмежно була щаслива,
В ті далекі-далекі дні,
Коли юність була смілива,
Коли серце було вразливе,
Коли мрії були яснІ.
Коли радість в душі співала
соловейком в травневу ніч,
Коли смутку-журби не знала,
Коли дива в житті чекала,
Коли гра вартувала свіч.
Так, безмежно була щаслива.
Я співала тоді пісні...
Час минув, а від мого дива
Залишилась зола... Квапливо
пролітають за днями дні.
Я щаслива, таки щаслива.
Хоч уже й не безмежно, ні...
Я уже не чекаю дива,
Давні мрії, живі, звабливі
Часом линуть до мене в сні...́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165452
дата надходження 11.01.2010
дата закладки 02.02.2010
Як збудуєм гарні гатки,
Хто зруйнує наші хатки?
В річку падають берізки -
Аж злітають в неБО БРИзки!
(1)
Всі персонажі сховані, як бобри - у інших словах. В дужках - скільки слів сховано. Хто відшукає?
Ще нявкатиме тут мені хвостате!
Геть! Геть! Не заважай, бо хочу спати!
Для тебе - дім, сарай, садок і тин,
А на подвір'ї буду я один!
(2)
Спів нічний шпаків і солов'їв
Лиш навесні радує гаї.
Ми ж - за роком рік пильнуєм час,
І яка ж зоря зійде без нас?
(1)
Проростає зіллячко смачне...
А хазяйка з грядок нас жене:
"Наробили шкоду отаку!
Рийтеся собі у смітнику!"
(1)
Кожен дикий звір людей боїться:
Є в людей кинжали і рушниці.
А лісник - це друг, а не загроза:
Для добра гострить залізну косу:
Лісовим сусідам неодмінно
Принесе в мороз чимало сіна.
Звірям тяжко зиму пережити,
Той замерзне, хто не буде ситий.
Весело кошлатим і рогатим
Запашним дарунком ласувати!
(3)
Хто там швиденько майнув у кущі?
В листі торішнім слідів не лишив.
Гілка гойдається, наче колиска.
Хто зачепив? Відгадаєте?....
(2)
Гурт гуляє по траві.
Білий - шиєю повів,
Вийшов на дорогу.
- Ситий, га?
- Ге, друже, ні!
В лузі трави не смачні -
Йду шукать гороху!
(1)
Стежка. Поле. В полі щось росте.
А навколо - шавлія цвіте.
Чимскоріш до обрію помчу,
І спориш, і шавлію стопчу.
(1)
Знають і папужки, й ховрашки:
Ця тваринка не чіпає друзів.
Хай бояться в полі, в лісі, в лузі
Дикі звіренята і пташки!
(1)
Веде наліво - дорога до хліву.
Веде направо - лискуча канава.
Егей? до нас ви? - ні!
До ями в бур'яні!
(2)
Слідочки - як мереживо
В колючому сніжку:
Досліджую, обстежую...
Вхопив, зловив - і вже жую
Моторну отаку...
Під снігами шастає й по насту,
сіра, рудувата чи смугаста,
Однаково - вона
Смачна!
(2)
Бобри, свині, воли, киця, кіт, лоша, щеня, лис, лиска, вовк, косулі, миша, лосі, кози, гуси, кури, півні
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163627
дата надходження 30.12.2009
дата закладки 31.01.2010
Її сонце зненацька згоріло дотла,
Вітер попіл по небу безжально розвіяв…
І опали зірки, наче листя, з чола,
На шматки розриваючи простір і мрії.
Її світ вимирав від нестачі води.
Її райські сади висихали в пустелі,
А Вона не пручалася владі біди,
Тільки сумно стискала мольберт й акварелі…
І.
Був інакшим колись Її внутрішній світ,
Розмальований весь від початку до краю,
Між березових віт кольоровий привіт
Дарувала усім, хто торкавсь Її раю.
У безмежжі думок, почуттів, самоти
Фарбувала ліси, шліфувала коралі,
І словами, і пензлем творила світи.
Все навколо жило, а Вона малювала…
Обережно виводила лінії слів,
Власну душу вдихала у створений образ,
Її вимір бринів з багатьох голосів,
То стихав, то звучав голосніше раз по раз.
Вона вірила в щастя. І щастям жила.
Вона бачила сум. Часом теж сумувала.
Та за спиною мала два білих крила
І злітала увись, як тепла було мало.
ІІ.
Але хтось підпалив Її вимір надій.
Запалав небокрай, задимілися квіти.
Тільки раз засміявся бездушний палій
І пішов, залишаючи простір горіти.
Тоді ввечері рухнув Її дивний світ,
Захворів, загорівся вогнем божевілля.
І відмовили крила нестися в політ,
І зірки опадали на землю вугіллям.
Акварель Її слів стала, наче смола,
Що поглинула простір, безжальна й тягуча,
Її світ відмирав. І вона не жила,
Тільки мовчки ковтала біду неминучу.
Її фарби злилися у сірий коктейль,
Її звуки лунали незграбно й фальшиво,
Затонули ліси під пісками пустель,
Не вщухали вітрів невгамовні пориви.
І душа Її стиснулася в міліметр,
Затремтіла, сховалась, лишаючи пустку,
А Вона до грудей притискала мольберт,
І не знала, що серце пішло у відпустку…
ІІІ.
Її світ став пустим: акварель – нанівець,
Але знищити зовсім його неможливо…
Наполегливо в руки бере олівець
І малює грозу чорно-білу і зливу…
І словами фарбує краплини роси,
Що в траві, яку знову Вона малювала,
І ростуть Її крила з німої сльози,
І летить Вона в небо, бо сонця замало.
Так із кожним падінням росте Її світ,
Стає дужчим, міцним і нешвидко згорає,
А Вона з-поміж віт знов дарує привіт
Усім, хто постукався до її раю…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151613
дата надходження 23.10.2009
дата закладки 30.01.2010