Осінній день. На дворі сипле сніг.
Обабіч шляху вижовклі тополі
Скидають лист на дзеркало доріг,
А снігом засипає їх поволі.
Старе таксі біжить німим шосе,
І пісня із динаміка в салоні.
Розмова тиха двох - про те, про се,
Хоч тягнеться долоня до долоні.
На шклі малює сніг штрихи косі,
І я відповідаю вряди-годи.
Спішить старе, пошарпане таксі,
І час виходить.Час уже виходить.
13.10.2016р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694244
дата надходження 13.10.2016
дата закладки 22.10.2016
В цей день вітань крилатих так багато,
Словам чарівним вже не має меж.
Та хочу я Вам ось таке сказати:-
- щоб казка ця кінця не знала теж.
- Ти Наречена вірність лебедину
Завжди охороняй своїм крилом,
І щоб у радісну, і смутну днину
Була розрадою для лебедя свого.
- Ти Наречений бережи тендітну,
Цю ранню квітку , не кидай в росу,
І щоб твоє плече завжди зуміло
Підтримати в ній ніжність і красу.
І хай малі, кумедні лебедята
Веселим сміхом хату звеселять.
Хай завжди з Вами буде Божа Мати.
Ідіть вперед, не дивлячись назад.
До зрілого, солодкого кохання,
Яке не зможе вже ніхто розбити,
І хай усе життя, як зірка рання
Буде воно завжди для Вас світити!
2008р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484618
дата надходження 09.03.2014
дата закладки 09.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.11.2013
- Привіт! Нове щось в тебе? Я вітаю...
А у думках: Люблю... Скучаю...
- Ну як життя? А як твоя робота?
А між рядками ніжність і турбота...
- Важкий був день? Ну що ж, відпочивай...
А ладна ж прихилити неба край...
Банальні фрази... а поміж словами...
Веселка кольоровими стьожками...
Ну все... бувай... і лагідної ночі!
А подумки... в твої обійми хочу...
В мовчанні зміст... затертість фраз...
Та заборонена надія...
без прикрас...
18.03.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410819
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 20.03.2013
Скажи, ведь ты же мой? Пока –
Я не прошу тебя навечно.
Пусть кто-то скажет – бессердечно,
А я живу... И у виска
Ответ – мифическим мечом... Пока.
Скажи, ведь ты же мой? Не так...
Я слушаю тебя, но слышу,
Как снова дождь ломает крышу
Упорством капель... Я - простак,
Кляну тебя и дождь люблю... Не так...
Скажи, ведь ты же мой? О, Бог!
Я так боюсь последней встречи!
А ты, быть может, в этот вечер
Не вспомнил свой "второй сапог".
И что-то шепчет: "Он же твой?!" О, Бог!
Скажи, ведь ты же мой? Смелей!
Я не умру, хоть это – больно...
Когда-то, может, буду вольно
Дышать другим... А ты сильней
Вонзаешься в меня собой... Смелей!
Скажи, ведь ты не мой... Давай!
Ты так хотел поставить точку!
И пусть плывут тупые строчки
Написанные мной: «Давай
Скажи, а был ли ты моим?» И край...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407364
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 09.03.2013
Він слухав рок вона книжки читала…
І кожен з них в своїй, пустій квартирі,
Він знав її, вона про нього знала,
І все подібне… У такому стилі…
Вона що разу, в тиші,перед сном…
І він щоразу, зранку, до роботи…
Сидів перед прочиненим вікном,
Дивилася в прочинене вікно навпроти…
І бачив там фігуру з кавою та книгой,
І бачила його, в наушниках із роком…
Вона здалась йому тоді незвично-дивной,
Він здався їй хронічно-одиноким…
Чужі емоції чомусь втекли із лиць…
І рок та книги стали не цікаві,
А він дививсь, дививсь, дививсь….
Їй все тонуло у гарячій каві…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407244
дата надходження 08.03.2013
дата закладки 08.03.2013
Что мне опять твое «прости»...
Оно мне поцелуй заменит,
Или тепло объятий ценных,
Иль, что должно мне принести?
Что значит глупое «прости»?
Что это? Фраза покаяния?
Твое невнятное мычание
Опять молит меня «впусти»...
На что опять твое «прости»?
Добавит в жизнь мою любовь,
Иль будоражит в венах кровь,
Иль крышу мне должно снести?
За что опять твое «прости»?
В глазах не вижу я вины,
Тебе всегда и все должны,
А может вторить «отпусти»?
Не нужно мне твое «прости»
Сложи и спрячь его в конверт,
Отправь его к богам наверх,
Что бы прощение обрести...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400695
дата надходження 13.02.2013
дата закладки 13.02.2013
Прокляття те, неначе камінь,
який Сізіф уже віками
під гору пхає, а вгорі
сидять сліпії кобзарі
і тужну пісню про свободу
співають для свого народу...
(поет Борода)
Історія пишеться по-різному: буквою документів, сторінками літописів, монографій, підручників. Трудовим потом полів, ферм, підприємств. Кров’ю боїв і тюремних мурів. Життями й долями. А сьогодні я пишу її з голосу. Дуже сумного, тихого чоловічого голосу з динаміка мого старенького комп’ютера. Нехай каже хтось, що історія - це державні здобутки чи прорахунки, нехай хтось стверджує, що історія - це кордони й політика. Справжня історія - це життя людей, їх страждання і радощі, перемоги і втрати. Їх сльози, їх діти, історія їх родин.
Як же різниться кіношно-книжна червонопрапорна історія Радянського Союзу від життя у ньому людей! З точністю до навпаки різниться! То, може, те, що нам показували, те, чому нас вчили у школах і вузах - і не історія зовсім? Може то вигадка? Така вправна і вигідна комусь брехня, де "единый и могучий" - сам по собі, а люди, що у цьому могучому жили - окремо - у своєму горі, своїх втратах, своїх долях. Вивчаючи ці долі, розмірковуючи над цими життями, плачучи і співпереживаючи можна вивчити історію. Справжню, невигадану історію нашого народу. Без документів:
- Мій дід до революції був заможним селянином. Мав пару волів, пару коней, плуги, увесь потрібний у господарстві реманент і навіть пасіку. Дід був майстром на всі руки, не було у господарстві такої роботи, яку б він не вмів робити, навіть чоботи шив. Під час революції родина дідової дружини - моєї баби - розділилась: частина залишилась на Черкащині, а частина емігрувала до Америки. Дідові після революції, як міцному господарю, дали великий наділ громадської землі. Тоді всім, хто міг обробити, землю давали. Люди не бідували. Однак у 29 році почалась колективізація і у нас. Землю забрали. І дідові нічого не залишалось, як піти у колгосп добровільно. Він здав худобу - коня, вола, реманент і пасіку. Пішов працювати у колгосп. У тридцять третьому голодному році мої були такими ж колгоспниками, як і всі. І так само голодували. У діда з бабою було четверо дітей, найстарша донька вже була заміжня і жила окремо. Щоб врятуватись від голодної смерті, бабця відправила мою маму (тоді мамі було 16 років) на роботу в один із радгоспів Одеської обл. Мама там працювала на різних роботах буквально за харчі. Часто згадувала, що голодували всі так, що, коли чистили моркву, то намагались із багнюкою відрізати шматочок шкірки й ховали, щоб не бачив наглядач. А потім викопували й їли. У їдальні давали їм пшоняну юшку, бабця наказувала мамі, щоб вона не їла тої юшки, а виливала потихеньку. Голодна мама не могла ослухатись, так вірила старшим. Виливала юшку, а якщо хтось із жінок бачив, то забирав і з’їдав. Мама була дуже худа, але вижила, а ті, що їли ту рідку юшку, попухли й повмирали. А ще наша сім’я вижила завдяки тим родичам, що емігрували у Америку. Бабин брат Ілько слав звідти зрідка посилки й долари. Баба міняла їх у торгсині (були такі установи, типу магазинів валютних) на їжу. Родич писав нам листи українською мовою, а адресу на конверті англійською, щоб йому відповісти, потрібно було у районі заплатити гроші на пошті, щоб адресу на конверті написали. Родич цей став у Америці заможний, мав невеличку фабрику й не мав дітей. Він допомагав нашим до самої війни. Останній лист ми отримали після перемоги, дядько просив озватись тих, хто залишився живий. Але наші тоді були у великому горі, відразу не відповіли й лист з адресою загубився.
У тридцять сьомому році по селах почали полювати на ворогів народу. Була навіть рознарядка: стільки-то з району потрібно "ворогів" знайти. Мого діда звинуватили у тому, що він нібито потруїв бджіл на пасіці, хоч усі в селі знали, що бджолині сім’ї загинули через недбальство одного із працівників. Сам же цей працівник - він вхожий був до сільради - і написав донос на діда. Першого травня - на день трудящих - мого діда й заарештували. Разом із ним забрали ще десятьох чоловік. Їх усіх у одній машині вивезли згодом із села, накривши шинелями, щоб ніхто не бачив, кого й скількох везуть. Заарештованих розстріляли (так казали люди) у Козачанському лісі. Коли моя бабця дізналась про розстріл діда, вона так горювала, що стала навіть трохи несповна розуму. Її доправили у Київ, у психіатричну лікарню. Методи лікування (чи може впливу?) були такими ізувірськими! Наприклад, хворих годували солоними оселедцями й не давали їм води, щоб вони, окрім спраги, ні про що не могли думати. Важко припустити, щоб так можна було вилікувати душевнохворого. А от інакомислячих привести до тями й залякати можна, на це й спрямоване було подібне "лікування".
Мій батько пішов добровольцем на фронт у перші дні війни. Справа в тому, що ця війна була вже для нього третьою. Першою - фінська, де він, маючи плоскостопість, служив у кавалерії. Потім була польська кампанія. Ніде він навіть поранений не був. А у вітчизняній дійшов до Угорщини і там загинув, помер від ран. У сорок четвертому році прийшла похоронка з документами й повідомлення про нагороду - медаль "За відвагу". Саму медаль нам отримати так і не вдалось...
Під час війни я був малий, але пам’ятаю, як ми ховались від артнальотів та бомбардувань у льоху в сусідів. Взимку там було дуже холодно. Мама нас із старшим братиком закутувала у кожухи й ховала у солому. Однак, ми все одно застудились. Братик захворів на дифтерію й помер. Я добре пам’ятаю, що під час похорону тітка Ліда тримала мене на руках. Навколо точився бій, а ми поклали братика замість труни у ящик з-під снарядів і закопали у нашому садку. Так я залишився єдиною маминою надією. Після тих сидінь у льоху я хворів три роки. Хоч довго лікувався, але став інвалідом. Після війни із Германії повернулась одна з маминих сестер - Тетяна. Її вивезли німці на роботи, слава Богу, що вона залишилась жива. Тітка була дуже гарна, я пам’ятаю, що навіть у ті часи - хлопців по фронтах загинуло багато - а за нею упадали місцеві чоловіки, аж поки вона не віддалася заміж. Її чоловік, поранений на війні, працював у бібліотеці. От цей дядько Микола носив мені хворому книжки додому. Дякуючи йому, я полюбив читати, й перечитав багато серйозної літератури, бо дитячих книг у бібліотеці майже не було. Зовсім малим я читав Стендаля, Мопассана, завдяки цьому маю гарний літературний смак і пишу вірші. Мама по війні працювала у колгоспі за трудодні, як тоді казали, "за палички". Відпрацьовані дні позначались у відомостях паличками, грошей тоді не платили. Ми продавали все, що родив город і садок, щоб сплатити немаленькі податки й хоч якось прожити. Я довго не міг за станом здоров’я ходити у школу. Але мені було дуже шкода маму, я багато читав і вчився самостійно. Трохи одужавши, вступив до Чигиринського технікуму бухгалтерського обліку і після його закінчення працював у колгоспі бухгалтером. А потім закінчив Київський інститут народного господарства і до пенсії працював економістом.
Після війни син мого репресованого діда - дядько Максим - почав вимагати перегляду дідової справи. І домігся, що йому показали документи у КДБ. Висновок так званої "трійки", якого у ті часи було достатньо для того, щоб засудити людину до розстрілу, у дідовій справі був написаний хімічним олівцем на обривку газети. От за такими "документами" розстріляли як ворога народу (якого ворога? якого народу?) мого діда, що, замість виїхати у революцію до Америки, вступив добровільно у колгосп і до смерті хресної добросовісно у ньому працював. Мав руки майстра - не міг працювати інакше. У тій же худенькій теці із кількома папірцями, які коштували діду життя, лежав і напівграмотний донос односельця. Так ми точно дізнались, хто він. Заарештовано діда було 1 травня, а 29 травня датовано постанову про його розстріл. Не так, як зараз: можна обжалувати вирок, суду потрібні докази вини людини, розслідування провадяться роками. Дядько Максим таки домігся повної реабілітації. Він навіть отримав згодом компенсацію за здане дідом у колгосп майно - коня, вола, реманент. Аж сімсот рублів отримав - така була компенсація - людям на сміх - наче знущання держави над долею моєї родини.
Бабця, зломлена горем, померла рано. Так само рано, не від старості - від пережитих нещасть: смерті батька, сина, чоловіка - померла моя мама. Мало у них в житті було не те що щастя - просто світлих і ситих часів. Без страху, без тяжкої праці, без злиднів.
У мене вже й очі від сліз попухли, а голос у динаміках все звучав і звучав, виводячи просту й страшну водночас лінію долі, звичайної родинної історії. Скільки таких історій навіки поховає час! А скільки їх вже забуто, понівечено брехнею й страхом, викинуто з нашого ментального простору, наче їх ніколи й не було. То що ж таке історія радянської України? Розповідь про поступ і звершення? Хто хоче ще мені сьогодні розповісти, як добре колись жилось? Хто хоче сказати, що для гарного життя нам Сталіна не вистачає? Хто доведе, що комунізм і фашизм по духовній суті своїй хоч чимось відрізняються? А голос Миколи Антоновича Верещаки з міста Черкаси - дитини війни, онука репресованого за доносом, сина загиблого у третій своїй війні батька, літнього чоловіка, найяскравіший спогад дитинства у якого - похорон брата у ящику з-під снарядів - цей голос тихо закінчував свою сумну історію:
- Вибачайте, Алло, якщо я був непослідовним, Ви вже самі змонтуйте текст, як потрібно. Даруйте також, що я робив паузи, - то від хвилювання, і від сліз. За стільки часу я не навчився це все спокійно згадувати. І не навчуся, мабуть, ніколи.
Дай Боже нам всім, Миколо Антоновичу, ніколи не навчитись спокійно й байдуже згадувати. У всіх у нас - одна історія. Вона - така. Немає іншої.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275523
дата надходження 17.08.2011
дата закладки 13.11.2012
Після прочитання книги "Світло... Тінь" Софії Кримовської
Чи я просила щось, окрім любові?
Ти ж у своїм минулім був уперто,
Ще й говорив мені про це одверто,
І біль був у словах... У кожнім слові...
Чи я просила щось, окрім бажання
З тобою бути під вечірнім небом?
А ти мені казав: "Облиш, не треба,"–
Й зникав мерщій, кивнувши на прощання.
Чи я просила щось, крім мати крила?
А ти мовчав і уникав побачень.
Та знаєш, можу все тобі пробачить,
Бо я люблю! Тобі ж любить несила.
14.07.2012р. 17:50
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350621
дата надходження 15.07.2012
дата закладки 12.11.2012
Не раз мене торкались інші руки,
Не раз в обіймах був мій ніжний стан,
Усе живе відмерло від розлуки,
Та зустрічі для мене лиш обман.
Не ті уста так пестять мою шкіру,
І запах тіла зовсім вже не твій,
Так хочеться віддатись в зуби звіру,
І скиглення не чути моїх мрій!
Та скільки вже мужчин побуло поруч,
Усе не те, усі вони - не ти!
Нема душі, зверну іще ліворуч,
Та всі шляхи ведуть до пустоти.
Ну як, скажи, без тебе далі жити?
Ну не тримати ж кожного в собі,
Я просто хочу щиро так любити,
І кожну мить віддати лиш тобі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275544
дата надходження 17.08.2011
дата закладки 04.09.2011
Магнолії пахнуть в зеленому парку
І птахи співають весняних пісень.
Присів сивий дід посидіти на лавку,
Згадати життя, пригадати усе…
Він довго зажурено міряв очима,
Голубку біленьку, що рядом була.
А чорна ворона їЇ все гонила
І гнала подалі, бо рядом жила.
Подумалось діду:«Голубка біленька –
Це перша дружина, що Бог мені дав,
Вона була ніжна, гарненька, маленька,
Мене так кохала, та я не кохав.
Дружина з війни мене дуже чекала,
Просила у Бога для мене життя,
За мене ночами сльозу проливала,
Боялась, що з пекла нема вороття.
Завжди відчувалась її дивна сила,
Яку пояснити не міг я тоді,
Молитва її була сильна, як крила,
Мене захищала в бою від біди.
Вернувся із фронту живий і здоровий,
А діти маленькі уже підросли.
Та я - біс в ребро, був такий гоноровий,
Пішов по жінках відпочить від війни.
Знедужала жінка і скоро померла,
Не довго за нею у серці тужив,
Подумав – життя! Все, мабуть, так і треба,
Собі іншу пташку швиденько зловив.
Та пташка давно вже за мною дивилась –
Літала, шукала до мене підхід.
А я, як хлопчисько у неї влюбився.
Вона ж всередині була наче лід.
Красива й холодна, жорстока, недобра,
Довбала мене своїм дзьобом в висок.
А я все гадав, це ворона – чи кобра?
Жахався її непростих витівок.
Усе шкереберть у житті полетіло,
Я став інвалідом, роботи нема,
Ворона моя краще жить захотіла,
Від мене швиденько назавжди втекла.
Один залишився. Не знаю як жити.
Дивлюся на білу голубку у ніг,
На серці так сумно, аж хочеться вити,
Чому я в житті зрозуміти не міг
Такі прості речі як щастя, як доля,
Чому я, голубко, тебе не зберіг…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=161929
дата надходження 19.12.2009
дата закладки 14.05.2011
В твоїх очах відбився цілий світ.
Шовкові два озерця сині - сині.
Перепливти бажаю стільки літ,
Та все топлюся в них я і донині.
Не можу в них тримАтись на плаву,
Бо шторм з човна мене весь час скидає.
Хапаюсь за солОминку й пливу,
І врятувати Ангела тоді благаю...
Чудні бувають бісики в очах,
Веселкою розсипеться проміння.
І вмить тоді проходить в душі страх:
Знаходимо з тобою розуміння.
Коли вщухає буря, й повний штиль,
То серцем від розлуки відпочину.
А в озері побачу спокій хвиль,
Та в край чудес на човнику полину..
Той порт бува закритий й кораблю,
Коли вони сумні та невблаганні.
Та різними безмежно я люблю,
Хоч змінюється колір в океані...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234757
дата надходження 14.01.2011
дата закладки 21.02.2011
давай удвох зіграємо в любов.
так щиро, по-дитячому й наївно,
щоб нам позаздрив будь-який актор,
адже кіно це - тільки наше, спільне.
світити зорі будуть нам обом
і всім закоханим у ніч ясную.
давай удвох зіграємо в любов,
бо я тобі кохання подарую.
і будемо кохатись що є сил
допоки хтось не крикне : "стоп вже знято"
тебе одну я на руках носив,
але любові було забагато...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234519
дата надходження 13.01.2011
дата закладки 21.01.2011
****
Якщо ви пам’ятаєте запах горіхового листя, напевно ви полюбляєте сидіти під горіхом. Я теж любив сидіти під горіхом, поки мені один не стукнув по голові. Мама каже, таки добре стукнув, тому я тепер такий розумний. Я дійсно дуже розумний. Я в школі відмінник. Коли я пішов до першого класу, я вже вмів читати... Хм...
Я люблю запах горіхового листя. В мене на городі росте ве-е-еличезний горіх. Він такий великий, що вищий за нашу хату. Якщо б ви вилізли на самий верх горіха і зірвались униз, до землі долетіли б за 4 секунди. Уявляєте як горіх мені по голові луснув ?..
Мій старший брат теж летів 4 секунди. Мама дуже плакала. А я не плакав. Він поселився на стрісі нашої хати, а мамі не сказав. І мені сказав, щоб я нічого їй не говорив. Каже, що вона й так не повірить. Він тепер Янгол, а мама Янголів не бачить. Я не витримав і сказав мамі. Вона мені тоді добряче всипала. Я три дні стоячи їв. Я більше ніколи не говорив про брата.
****
Я сумую за ним, хоч він і дратував мене частенько своєю фантазією. У нього дуже багата була уява. Він постійно сидів на городі під горіхом і писав, писав, писав. Мама сварилася на нього, казала, скільки можна отак сидіти, горбатим станеш, а він годинами сидів і писав. Ви б його бачили. Хм. Без усмішки не згадаєш.
Якось таке вигадав, ну явно переборщив. Уявляєте, заходить до хати і питається в мами: “Ма ! А чого Стасик з нами в хаті не живе?” – Стасик – це я. Мама очі витріщила не розуміючи нічого. “Як це не живе?” А малий далі своєї: “Стасик тепер постійно буде жити на стрісі ?” “Чого на стрісі?” – каже мама. А він: “Люди ж коли вмирають стають Янголами, Стасик теж Янгол !” Мама просто взяла і відшмагала його добряче. Вона дратівлива була. Вигадки малого її виводили з себе...
****
Я люблю свого брата. Ми часто гуляємо. Мама рада, що я вже менше сиджу під горіхом. Тепер, коли мій брат став Янголом, він більше часу проводить зі мною. Він навчив мене подорожувати так, як подорожують Янголи, без тіла. Тепер я також частенько сидів на стрісі і дивився, як мама порається в грядках. Вона нас не могла бачити і це було дуже весело.
****
Після того випадку малий вже не писав нічого, а просто спав під горіхом. Мене він взагалі не помічав. Було таке враження, що я перестав для нього існувати. Тепер він кожного дня, прийшовши зі школи, біг під горіха спати. Мама його била, бо він запустив навчання, в щоденнику з’явилися двійки, а вчителі говорили, з дитиною явно не все гаразд. Треба відвідати спеціаліста.
Відвідали. Лікар сказав, що все гаразд, але дитині треба приділяти більше уваги. А то все дитяча фантазія.
****
Лікар такий самий як і моя мама. Він не бачив мого брата, навіть коли той стояв біля мене в кабінеті. Я теж хочу бути Янголом, що б мене ніхто не бачив. Тоді я зможу робити все, що мені заманеться.
Якось ми сиділи з братом на стрісі і дивилися на гори. Я сказав йому, що теж хочу бути Янголом. Він посміхнувся і лише сказав: “Завтра.”
****
Той день навіть не хочеться згадувати. І чого він поліз на того клятого горіха ?..
Мама як завжди поралася в грядках. Було спекотно. Наближалося літо.
Мені чомусь захотілося побачити малого. Не знаю чому. Просто захотілося і все. Я й не сумнівався, що він знову спить під горіхом...
Він лежав у якійсь безглуздій позі... Я зразу відчув, щось не те. Серце здавило мов у лещатах. Я боявся підійти, боявся думок, які прокрадалися в мою голову. Кров натиснула з усією силою на судини. В голові запаморочилося. Я не пам’ятаю як і коли біля мене з’явилася мама. Крики, плач, істерика. Чиїсь руки, все нові й нові голоси. За мить тіло малого понесли до хати, а я стояв як вкопаний під отим клятим горіхом...
****
Я підійшов до брата і спитав, чого він тут стоїть, йдемо прогуляємося. Він постояв ще хвилину і пішов до хати, так нічого і не відповівши. Я сидів під горіхом і дивився на стріху. Брат пішов до хати ! Йому набридло бути Янголом ?
****
Я часто приходжу під горіх і згадую той випадок, коли малий сказав, що я живу на стрісі. Мені в голові не вкладається, чому він таке собі вигадав. Але мені не дає спокою те, що я колись випадково почув з розмови моєї мами з сусідкою, яка говорила, що до того як моя мама купила цю хату, на стрісі повісився господар...
Я от дивлюся на його писанину, і мені здається, що він зараз сидить на стрісі і спостерігає за мною.
18 лютого 2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172652
дата надходження 18.02.2010
дата закладки 21.06.2010