Хотів померти. На зорі
Попа покликав сповідатись,
Лиш рот відкрив, а він мені:
«Cпочатку би розрахуватись!
А то, не дай Бог, точно вмреш -
І хто мені тоді заплатить?»
«Наглющий» - думаю - «Без меж!
Уже за сповідь передплата!»
Та заплатив, посповідавсь,
А він ізнов своє белькоче:
«Якщо надумав помирать -
Плати й за похорони, хлопче!
Плати за все і наперед...»
І називає мені таксу.
Таку, що точно чуть не вмер,
А він ще добавляє: «В баксах!!!»
Та я спинився. Тут дзвінок,
Я піднімаю трубку - з пекла!
Питаю: «Хто?», говорить: «Чорт!
Ти що, надумав, хлопче, вмерти?
То запиши ось номер цей
І скинь на нього спершу гроші.
І щоб квитанція, окей?
Чи ти бо передумав може?
Дивись, поки ще місце є!
Й смола ще по розцінках старих...»
Дешевші дрова теж дає
Й казан ціною - майже даром.
«А ще» - всміхнувсь він криво в бік:
«Спіши вмирать, бо там, позаду
Добавити пенсійний вік
Задумала Верховна Рада!
Не встигнеш - будеш знов «пахать»,
А там і Кодекс Податковий.
Обкладуть так - що і вмирать
Не буде часу і за що вже!»
Подумав, всі рахунки звів -
Від суми аж перекосило,
А ще за поминки, за гріб,
Вінки, свічки, і за могилу!
Е, ні! Стривайте! Дулю вам!
Беру тайм-аут я у смерті!
Хоч й важко жити зараз нам -
Та все ж дешевше, аніж вмерти!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200000
дата надходження 08.07.2010
дата закладки 08.07.2010
Нічого зайвого немає,
Лише два кольори одні,
Що прапор їх в собі єднає
На шовковистім полотні.
Дві смуги, злиті воєдино,
Глибокий зміст в собі несуть,
Вони є символом країни,
І в цьому їх найвища суть.
Одна зі смуг – то колір неба,
Його безмежная блакить,
На нього глянути лиш треба –
І в височінь душа летить.
Під ним і дихається легше,
Й серце прискорює биття,
І б’ється так, немов уперше
Відчуло у собі життя.
То материнські очі ніжні,
Що випромінюють любов,
Пробачать помилки колишні
І стануть лагідними знов.
Ці очі пам’ять не забуде,
Куди б життя не занесло,
І завжди згадувати буде
І їх блакить, і їх тепло.
А друга смуга – то пшениця,
Що дозріває у жнива,
Золотом сонця колоситься
Й шепоче з вітром, мов жива.
То соняшників цвіт рум’яних,
Що вкрили степові поля,
Немов в обіймах полум’яних
Палає влітку вся земля.
То праці тяжкої години
Біля тієї рідної землі,
То щира усмішка людини,
Що українцем звуть її.
Мов сама доля фарби взяла,
І що не знайдеш у словах,
Навіки пензлем змалювала
У двох звичайних кольорах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198379
дата надходження 29.06.2010
дата закладки 03.07.2010