Весна вкотре оновлює скрижаль,
П’янка її розхристана душа.
Десь на осонні грілася печаль,
Мені її не жаль, бо вража.
Моя ж гартується, сталева й не чужа:
Болюча рвана, змучена межа.
І ріжеться на шмаття без ножа,
Бо хижа дикість вартує гроша.
Чужа, чужа, та цур тобі – чужа!
Лети до світла, може й станеш божа…