А жили вони мирно. І мали чудовий будинок,
Де щасливо росли їхні вірші, немов діточки.
Вирували у спальні вулкани у пізні години.
Ну а ніжність у душах щомиті цвіла залюбки.
Від весни до весни – і жили цим ліричним круїзом,
Бо серця їх роками пливли, мов у спільнім руслі.
Але щедре життя не лишень на приємні сюрпризи.
Бо і заздрість невтішно блукає по грішній землі.
То з’явилася тінь над тим затишком ніби нізвідки -
Чорна тінь, передвісник неявної, але біди.
Отже та, хто чомусь називалася іменем Квітки,
Захотіла це щастя… Прийшла руйнувати світи.
Десь ночами під місяць уповні збирала дурмани.
Засушила ті квіти, відправила парним числом
У листі бідолашному – жертві тієї омани.
Аби стало немилим йому все, що було кругом.
І нещастя прийшло в мирний дім – тінь згустилася зранку
В час, коли вся родина була зазвичай за столом.
Зник тоді чоловік – з’ясувалося перед сніданком.
І рушник спалахнув, мов підпалений зовнішнім злом.
Син дорослий тоді врятував материнську будівлю.
Чоловік… десь блукав. Місяці, може, навіть роки.
Так подіяли квіти, сплутав бідаку лукавий, ліг
У болото гріхів, що добряче далося взнаки.
Та розвіялись чари, заплакало серце за давнім.
Повернувся назад, до раптово пригаданих втіх.
Та й очам не повірив: дім світлий, вирує життя в нім.
Інший батько дітей обіймає. Давно вже своїх.
____
З вдячністю за допомогу М.К.