Звичка БУТИ породжує непевність...
Ти знову прийшла на дорогу, де знесено хащі,
Знову прийшла на жаровню, де тануть вогні.
Ми стали чужими - тепер вже не гірші й не кращі,
Море втонуло у нашому срібному сні.
Ти довго чекала, коли нападе порожнеча,
Тихо судила своє неземне каяття.
Потому ізвикла. Відда́ла дани́ну предтеча...
Легко покинути, важко пізнати злиття.
Як же наївно - вбачати, що знову звикаєш,
Як же безлико - вдивлятись у шпальти газет:
Міряти правду, в якій бездиханно згораєш,
Чути пейзажі, які поневолив мольберт...
Ми одинокі, допоки можливі потопи,
Ми віковічні, допоки не впала зоря...
Пам'ять безсила, подоба до скошено-ропи,
Та є в ній надія, із сивим кінцем забуття...
30.05.2024
