Роздрібленість півоній,
Пелюстки по стежині,
Враз вітер, звук симфоній,
Немає, мрій віднині.
Покроплені, рудим дощем,
Не вирватись надіям,
Когось під серцем пече, щем,
Та свято лиходіям.
Жура… скалічені життя,
Як молодість, розквіт сил,
На жаль, згуба до майбуття,
Катма, спроможності крил.
Своє, подарувать єство,
По стежці життєздатний,
Але ж, чому посмів цей хтось,
Утілить, чорну заздрість.
І знехтувати красою,
Щоб мати миті щастя,
Та лиш, вмиється сльозою,
Шкода́, то не причастя.
Чом доля, гнобить жорстоко,
За що, впав весняний цвіт?
Засипле ворох глибоко,
Байдужість згубить весь світ.
15.06.2024р
Так, Ніночко, жорстокий світ, про це і крик Вашої душі ...
"Когось під серцем пече, щем,
Та свято лиходіям" - так було і буде, тільки реалії теперішнього часу, на жаль, перейшли вже всі межі
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Торкають рядки вашого вірша. Вдале порівняння
людського життя з опалими пелюстками.Чом доля, гнобить жорстоко,
За що, впав весняний цвіт? Хто за це відповість? Ніхто і ніколи, на жаль...
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Ніночко, жорстокий світ, про це і крик Вашої душі ...
