|
«…І маючи страх, щоб не натрапити нам на скелі, закинули ми чотири кітві з корми, і благали, щоб день настав…»
(Діяння Святих Апостолів. 27.29)
Сталося це 7 липня 1977 року, в день коли совкові містики і повітові пророки вважали, що настане кінець світу сього. Всесвітньої катастрофи не сталося, але кінець світу настав в межах однієї комунальної квартири в місті, що було забуте Богом і літераторами. У цій квартирі з довгим коридором і однією кухнею, вічно брудною вбиральнею і облупленими стінами мешкало п’ять сімей людей і три родини сірих щурів. Того квазінормального дня малий мешканець отої обителі буденності Сергійко біг по довгому коридору комуналки і волік за собою на мотузочку пластикову іграшкову вантажівку, що нещадно (щодо людських вух) гуркотіла. Сергійко при цьому голосно гудів, імітуючи рев мотору. Маршрут свій він завершив на кухні. Там його періодично годували огидною кашею і лякали міліціонером. У мами тоді обличчя ставало злим і потворним, вона починала кричати: «Ось якщо не будеш їсти кашу, я покричу міліціонера і він тебе забере!» Потім відчиняла вікно і репетувала на всю Болехівську: «Дядечко міліціонер! Тут хлопчик не хоче кашу їсти! Заберіть його!» Сергійко тут же, будучи просто нажаханим, починав наминати кашу – в його свідомості поставав образ моторошного і потворного міліціонера – з величезними жовтими зубами-іклами, з великими (до колін) волохатими руками, горбатого, з мішком за плечами. Він тут же хапає нещасного маленького Сергійка, запихає його до величезного міха, де тільки тьма і несе його в жахну невідомість назавжди, назавжди, назавжди… Але зараз його мама була на роботі, ніхто його кашею годувати не збирався, принаймні, до сумного сірого вечора, тому на кухню було заходити не страшно.
На кухні комуналки на ламаній-переламаній табуретці сидів дядько Василь. Він пив чай і читав газету «Правда». Він нього тхнуло махоркою і ще якоюсь хімічною бридотою. Але цей запах асоціювався в Сергійка зі словом «повага». Він звик думати, що «від людей поважних» так і має зле тхнути, точніше, смердіти. А те, що дядько Василь був людиною поважною – тут Сергійко не мав сумнівів. Дядько Василь полюбляв у вільний час сидіти собі на кухні, пити чорний грузинський чай з цукром «у приглядку» і читати газету «Правда», особливо «передовицю», де писали про пленуми ЦК КПРС і рішення всіляких там з’їздів. При цьому він насував зламані, замотані синьою ізоляційною стрічко окуляри на ніс, голосно як пароплав сопів, хитав головою і багатозначно говорив: «М-м-м-м-да-а-а-а…» Коли були вихідні чи святкові дні, такі як День залізничника або День штурму Бастилії дядько Василь пив горілку, але сьогодні день трапився будній, попереду ще була нічна зміна, дядько Василь пив чай і думав про вічне та високе – про таємний сакральний зміст, що був, безсумнівно, схований в «передовиці» газети «Правда».
Іноді на кухні при цьому була баба Євдокія. Тоді сцена кухні перетворювалась на театральну. Баба Євдокія, готувала нехитре вариво з того, що було і питала: «І що ж там пишуть то?» У відповідь дядько Василь починав по складах читати. Чимало «розумних» і незрозумілих для нього слів він пропускав або читав з неправильним наголосом, але з глибоким пафосом і серйозним, навіть грізним голосом. У відповідь баба Євдокія здригалась і вигукувала: «Батечки світлі! Партзбори!» На партійних зборах баба Євдокія, звісно, ніколи не бувала, але уявляла це дійство в апокаліптичних та потойбічних тонах. Якось вона готувала суп, а дядько Гуня, що теж жив цій же комуналці, здійснив дегустацію отого, з дозволу сказати, супу і вигукнув: «Бридота якась! Отрута просто! За такий суп потрібно тебе на партзбори!» Баба Євдокія злякалась не на жарт і з того часу партійні збори уявляла собі приблизно так: величезна напівтемна зала, посеред неї палають чисельні багаття, над якими димляться величезні чорні закіптюжені казани, навколо них кремезні волохаті голі бородаті чоловіки з вилами в руках. Вони регочуть, хапають нещасну Євдокію, позбавляють її цноти і кидають в киплячу смолу. Крім того, коли баба Євдокія чула якісь незрозумілі і загадкові слова, типу «пленум», їй тут же приходила в голову думка: «Певно, війна буде, треба буде сіль і сірники купити і побільше!» Але в той час баби Євдокії на кухні не було, і Сергійко застав дядька Василя в самотніх роздумах про майбутній пленум ЦК.
Побачивши Сергійка, дядько Василь полишив роздуми про долю робітничого класу і трудового селянства і вигукнув:
- Ах ти ж пістолете! Все вантажівку намарно ганяєш? Ну, ганяй, ганяй! Виростеш, певно, водієм будеш.
Сергійко з цікавістю витріщився на дядька Василя і подумав: «А щоб такого спитати?» І після паузи промовив:
- Дядьку Василю! А чому дядько Гуня тітку Клаву коблою називає?
Він хотів сказати «коброю», але літеру «р» він ще вимовляв погано, тому і вийшло «коблою».
Дядько Василь від несподіванки крякнув як біла качка, задумався, подивився крізь окуляри здивованим поглядом на малюка і почав філософствувати:
- Багато розуміє отой твій дядько Гуня! Неправильно він говорить. Це в народі так кажуть неграмотно: «Кобла». А правильно казати: «Лесбійка». Ти, Сергійко, мусиш вчені слова вивчити і такими словами говорити. Тоді будуть думати, що ти розумний, і може навіть колись бригадиром поставлять.
- А лесбійка це як?
- Лесбійка, онучку, це тітка, яке живе на острові Лесбос. Є такий острів в морі. Будеш в школі вчитись, тобі там про аргонавтів розкажуть. Вони на кораблі плавали, на острів Лесбос приплили і там бешкетували. А потім тітки на тому острові, замість того щоб комунізм будувати, почали всілякими дурницями займатися. Це тому, що там партійної організації не було. А відносно тітки Клави – так тут дядько Гуня зовсім дурницю сказав. Дарма він так. Тітка клава раніше на баштовому крані працювала…
Тут він замовк і поринув у спогади. Дядько Василь тут же уявив собі велетенський баштовий кран, що здіймав догори стрілу і височів прямовисно – стирчав в небо. Хоча він і не читав Фройда зроду-звіку, але баштовий кран викликав у нього однозначні думки і переживання. А жінки, що працюють на баштових кранах, його особливо хвилювали – йому здавалось, що вони можуть підняти будь-що, навіть те, що в принципі піднятись не могло. Прийшовши до тями після короткочасного заціпеніння він продовжив:
- Наклепник і пліткар отой твій дядько Гуня! Була колись тітка Клава молодшою, ой, як ми з нею бавились! Диван зламали! Гай-гай, Сергійку, знав би ти яка у неї кудлатка кучерява! Це кицька така. Няв-няв. Ох… А цей дядько Гуня – сам добрячий лиходій ! Знаємо, знаємо, чим вони там із дядьком Володею в підсобці займалися, допоки ми на суботнику працювали! Надто він грамотний, цей твій дядько Гуня! Краще б, замість того, щоб нісенітниці всілякі про тітку Клаву говорити, у партію б вступив, допоміг би робітникам та селянам нове щасливе життя будувати.
Тут він знову замислився. Він раптом ясно уявив собі наслідки своєї однозначно гарної поради - вступити Гуні до комуністичної партії. Ось вступить Гуня в партію, але потім, неминуче відбудуться партійні збори. І поженуть Гуню з партії за це саме. І буде він за нього заступатися, бо такий він уже є: «Так, що ж Ви, товариші! Як же можна людину так просто і з партії виганяти? Він же переможець соціалістичного змагання! Адже ніхто з вас свічку не тримав! До того ж у народі кажуть: один раз не Карабас-Барабас! І хіба це головне - хто кому куди, адже головне комунізм побудувати! І згадайте ж про Коллонтай, що писала про кохання бджіл трудових, Ілліч теж…» А парторг – голова зборів йому грізно: «Ти мені Леніна не чіпай, старий помідоре!» Від хвилювання та переживань на лобі у дядька Василя виступили краплі поту. У страшних своїх снах партію він бачив у образі величезного будинку, що стоїть над прірвою. А процес виключення людини з партії бачив, як викидання з вікна в безодню. І ось викидають друга Гуню в прірву, він кричить і благає помилувати…
Дядько Василь витер брудною хустинкою чоло, згадав про портрет бородатого Карла Маркса, що висів у парткомі, про вимпел із серпом та молотом, що вручали йому на День Паризької комуни і несподівано, навіть для самого себе, сказав:
- Ти, Сергійко, підростеш ще трохи, я тебе з собою до Москви візьму, поїдемо на паровозі, ковбаси накупимо докторської за два двадцять цілу сумку і підемо до мавзолею на Карабаса-Барабаса дивитись...
ID:
1023038
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.09.2024 01:22:36
© дата внесення змiн: 27.09.2024 01:27:37
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
