мені було лиш п’ять століть
коли я брів домів
а їй мабуть сімнадцять літ
ще й двадцять вісім днів
вона була як той будяк
між трав і гілочок
потай в собі носила знак
з блакитних пелюсток
я запитав її – Чому?
вона сказала - Ні!
в її руках в ії очах
ще сяяли вогні
ще світло йшло
і щемно так
все жовкло і цвіло
неначе яструб підхопив
від лебедя перо
а потім знову п’ять століть
як та юрба в імлі
минули серед верховіть
у нескінченній грі
її я знову запитав
у вибраних місцях
вона сказала - Солов’ї
лиш хміль в моїх очах...
