|
Початок літа… чиста блакить. Яскраві, теплі сонячні промені злегка пестять, гріють землю. Довкола зелено, квітучо, дивовижно красиво.
Вдалині ліс…Ольга йшла з маленьким бідоном у руці. Кажуть вже є малина, то чому й не сходити?! Піднятий настрій, під ніс гундосить, то одну, то іншу мелодію з популярних пісень. За плечима село, розбита дорога, деінде з калюжами зеленої води. По обіч неї густо розстелений спориш, подорожник, полин, де - не –де пекуча кропива, жовтець. Ближче до лісу височать стебла, ще не розквітлих лопухів, ховаючись за ними, квітнуть дзвіночки, медунка, фіалки. А далі дорога, немов під охороною листкових дерев, в’ється вглиб лісу. Від неї по різні боки стежини. Видно, що тут уже хтось проходив, але по траві все ж лишилися роси. Де падав промінь сонця, роси помітно виграють, іскрять, переливаються веселкою. А там, де падає тінь, по рідшій траві та по чорній землі, в різні боки, жваво повзають мурахи.
Біля високої сосни, знайома стежка, далі старий кущ шипшини, ніби попереджав, що за ним хащі. Іще з дитинства, вона сюди приходила з мамою, як йти трохи вправо, вже й малинник. Ото насолода, уста, щічки і навіть лоб, не кажучи про руки, все було в малиновому, смачному соку. Обожнювала його, примружить очі, жменями ягоди пхає в рот, від задоволення, аж прицмокує. Тут, вже відразу кружляють бджоли, оси, вона від них пурхає метеликом і кричить,,
-Мамо, мамо і чого вони на мене напали?!Що їм малини жалко?!
То був не сон, а приємне, солодке, незабутнє дитинство, таке ж, як мамина ніжність, тепло і любов. Нині їй дев’ятнадцять років, це час квітучої молодості, мрій і надій, приємних відчуттів кохання.
Робота в селі важка, як не в полі, то на короварні, але далі вчитися не мала настрою. Можливо,хтось би та й спитав - чому? Напевно їй було достатньо материнської підтримки. Вона її навчила робити викрійки на чоловічий та жіночий одяг, шити на ніжній швейній машинці.
-Мабуть Бог нагородив умілістю, - не раз всміхаючись, казала мати. Батько ж працював на тракторі, робота хоч і важка та завжди свіжа копійка, колись він так казав. Та, на жаль, два роки назад, він ремонтував свого ( коня), той несподівано рушив на нього. Ось так вони залишилися вдвох з мамою.Та підтримкою для них, став хлопець із сусіднього села. Микола працював водієм на бортовій, грузовій машині. На два роки старший за Олю, такий же красень кароокий, чорнявий, як і вона. Одного разу, він зупинився біля криниці їхнього обійстя, заправити машину водою. Так і познайомилися. Хоча в селі завжди робота є та час для побачень знаходився. Їх зустрічі, як теплий весняний подих, як цвіт бузку, сповнений натхненням до життя.
Нарешті здалеку, вона почула чиїсь голоси.
-О, тут вже хтось є- тихо про себе. Перед нею кущі малини, сяючі від сонця ягоди, ніби запрошували - ось візьми, відчуй мій смак. Не гаючи часу, умілі руки робили свою справу. Хоч інколи і відправляла ягоди в рот та п’ятилітровий бідончик, був швидко наповнений. Це їй так здавалося швидко, але ж час не стояв на місці. Поглянула на телефон - тринадцята, саме в цей час мав під’їхати Микола.
Мабуть правду кажуть, що закохані серця і на відстані мають зв’язок. За мить, Оля почула сигнал машини, поспішає до дороги. Усміхнений, щасливий, він чекав її біля сосни,
-Ну, як успіхи, сонце моє?!
-Ти ж приїхав і це основне!- вона в долоні тримала кілька малин,
-Ось пригощайся, посмакуй!
Немов дитя, він устами захоплює по одній малині і кожного разу зазирає в її ніжні з блиском, теплі очі. Миттєвий поцілунок у долоню, потягнув до себе,
-Ходи сюди, твої вуста солодші за ягоди!
Той поцілунок, ніби мед, зібраний з її вуст. Гучні стуки сердець, у судинах закипає кров. Спинитись важко, прошепотів,
-Ти підеш за мене?
Він продовжує цілувати обличчя, шию. Відчуття радості, переповнює серця. Ласка п’янить, мов захмелілі. Вже, підхопив її на руки, йшов до машини,
-Поїхали, почекай тільки повернуся, бідончик заберу.
Згодом сватання… весілля. Час швидко плине, в сім’ї порозуміння, підтримка один одного.
Через три роки, онкологія забрала її маму. Життя, мов течія річки, але ж не повноводна, Бог не дає дитя.
-А хіба ж то сім’я, коли нема дитини - часто говорила його мати, коли він навідувався до своїх батьків.
Минуло п’ять років. В лікарні, вони декілька раз здавали аналізи.
Висновки втішали, але лише мрії та надії зігрівали серця.
Одного літнього дня…ще сонце не випило роси, удвох йшли до лісу.
Ясне сонце, блакитне небо, легкий вітерець, веселий щебет соловейка, політ метеликів, бджіл і комах – все пророчило про гарний день. Його рука лежить на її плечі, час від часу, пальці торкаються шиї. Хитрий погляд, підморгнув,
-Може відпочинемо, я взяв ряднину, послухаємо соловейка.,Можливо тут, цього разу на природі, в нас, щось получиться.
Вона розуміла його настрій, бажання, все ж звільнившись від руки, інтригуюче,
-Любий! Спочатку малиною насолоджуйся, а вже потім мною.
Як миша, шмигнула в сторону стежки. Лише за пару кроків, в стороні, за кущем шипшини, вдвох почули дивні звуки, насторожились. Неподалік пхикала чиясь дитина. Здивовано зазирнули один на одного.
-Чи це в мене від думок, чи й справді я щось чую,чи вже галюцинації?
-Ні-ні,-заперечив він і продовжив, Ніби дитина пхикає, може загубилася?
Поміж двох молоденьких ясенів, на рудому старому простирадлі сиділа темноволоса дівчинка. Її обличчя замурзане малиною та багнюкою, синеньк,і насторожуючі, повні сліз оченята, дивилися на них.
-Мама… мама, - дівчинка тянула руки в іншу сторону.
Обоє у подиві, переглянулися, він взяв її на руки,
-Ми зараз пошукаємо твою маму, не плач маленька!
-Ой, подивись, у руці бубличок тримає,- сказала Ольга.
Вони вдвох довго гукали, намагалися привернути увагу. Але від крику, то зблизька, то десь подалі, лише ввись здіймалися налякані птахи.
Дівчинка, кліпаючи оченятами, а з жадібністю пила напій із сухофруктів, який, на всяк випадок, взяли із собою разом з бутербродами. Але ковбасу та сир не наважилися дати, адже дитина могла бути алергіком. Та й для такої їжі, ще замала. За кілька хвилин, у обіймах Олі, дівчинка міцно спала, а Микола збирав малину. Він відчував незрозуміле хвилювання за дівчинку, думав про відповідальність. При кожному русі руки гризла думка - А може… це нам доля вирішила зробити подарунок.
В будинку дільничного, вже написана заява про знаходження дитини.
-Сьогодні вже пізно їхати, нехай у вас переночує. А завтра, я відвезу її в поліцейський відділок містечка. Подивиться лікар, хоч приблизно скаже рік їй чи два. Дадуть запрос у область, як треба, то й по всій Україні. Думаю ми знайдемо її батьків, - пояснив дільничний.
Спілкуючись з батьками, Микола поділився новиною про дівчинку. Мати ж схвильовано,тремтячим голосом сказала,
-Це напевно циганська дитина. У нас за річкою, три ночі підряд табір гуляв. Гучна музика і запах вогнища, по всій окрузі було відчутно.
Почувши розмову, дружина заперечила,
-Та яка там циганська, очі сині, як волошки, шкіра світла, як у нас.Хіба може вкрали у когось та згодом вирішили залишити.
Після купеля дівчинка, міцно спала на дивані. Сусіди мали двох дошкільнят, почувши таку новину, принесли деякий одяг.
За вікном тиха ніч.. Світило ніби заглядає до н их,, збуджує до думок.
- Яке ж її ім’я, хоча б нам це дізнатися, шепотів Микола..
-Знаєш, коли я її купала, то вже стільки імен назвала, вона більше всього реагувала на ім’я Маринка та Даринка,- позирнула на нього і продовжила,
-Бідне дитя. У мене в голові не вкладається, як це залишити дитину, свою рідну кровинку?
Аж під ранок, обійнявши дружину, Микола запропонував,
-А давай ми її собі заберемо!
-Як це заберемо? А ти розумієш, яка це відповідальність. Їй напевно трохи більше року, як захворіє, не одну ніч прийдеться недоспати. Бачу, в твоїй душі вже немає віри й надії, що ми спроможні мати свою дитину?
-От ми і будемо її виховувати,як свою. Я думаю, від нас Бог не відвернеться. Вона підросте, як всі кажуть, буде нянька, а потім і лялька.
Тож вирішуй, нам з тобою варто поїхати з дільничним, що скажеш?
Ольга мовчить, ледь стримує сльози, долонями закрила обличчя. А що вона скаже, коли серце рветься на частини, як зробити, щоб було краще.
Батьки дівчинки так і не знайшлися. Майже пів року тягнулася паперова волокита на удочеріння. Даринка підростала жвавою, досить сміливою та кмітливою. Її шовкове, злегка кучеряве волосся, було дуже схожим на волосся Миколи, на фото в дитинстві. Не раз вкладаючи її спати, він гладив по голові з думкою, що все ж, їх таки щось поєднує. Хоч оченята й синенькі, але ж чорнява, ми ніби рідні.
Минуло три роки… як і кожного року, сім’я ходила в ліс по малину.
У неділю погода сприяла прогулянці. Микола і Ольга наповнювали кошики малиною. А Даринка, вже досить замурзана, все, ще з кошиків брала малини, всміхалася і клала їх собі в рот.
Ольга, хмуро насупивши брови, не раз її попереджала,
- Вибирай стиглі, не спорчені. Та може вже й досить, он щічки, як пашать, дивися не об’їшся,, а то живіт болітиме!
-Мамо, малинка ж вітамінна,того й пашать щічки.Не турбуйся вона чиста чиста і така смачна, солоденька. Ну я іще трішки, ну кілька штучок, ну будь ласка,- хитро позираючи, благаючим тоном, відповідає донька.
Настав час збиратися йти додому… задзвонив телефон Ольги. Їй повідомили, що треба терміново приїхати до свекрухи, помер батько Миколи. Знервовано,долонею підхопила кілька малин, кинула в рот, ніби хотіла задобрити душу, щоб не заплакати. Вмить скривилася, по щоках текли сльози. Даринка кинулася до неї,
-Мамо, що малина не добра попалася? Чого ти плачеш?
-Тихо доню, тихо! Не звертай уваги, так- так - трішки кислувата.
-А в мене, ось у кишені, є м’ятна цукерка, візьми, вона пахне і солодка,
- дістала й подала їй.
Ольга швидко, поправила волосся, стерла сльози, крикнула,
-Колю! Чуєш! Виходь уже, з тієї малини.
І вже тихіше,
Цій малині, ще ж треба лад дати.
Потім знову гучніше,
- Досить, пішли додому! Доганяй нас!
Тільки вдома, Ольга розповіла чоловіку про дзвінок.
Відразу ж почали готуватися до від’їзду, в багажник автівки, яку придбали недавно, складали деякі речі. В них попереду важкі дні.
Минув рік, свекруха продала будинок, переїхала жити до них. А, ще через рік, Микола і Ольга купили будинок у містечку. Він працював водієм на консервному заводі. Даринка пішла в школу. А Ольга влаштувалася в міську лікарню санітаркою. Свекруха ж, не захотіла змінювати свого життя, залишилася в селі. Клопоталася,
-І вам буде легше, тут овочі, он яблука в садку, а в лісі малинник. Я не маю здоров’я йти, то ж будемо на машині, як пани їздити по ягоди ,а восени по гриби.
Після Нового року… лютий місяць багатьом порушив плани, припідніс небажаний подарунок, росія вторглася на територію України. Миколі прийшла повістка з’явитися в ТЦК.
Важкі проводи, на душі смуток, плач, розчарування. Микола обіймав дружину,
-У нас є доня, треба йти захищати землю, зберегти волю.
Дівчинка тулилася до них,
-Мамо, мамо не плач, тато повернеться. От побачиш!
Він присів біля неї,
-Сонце моє, ти в нас така розумниця, бережи маму, бабусю. Війна далеко від нашого містечка. Все буде добре, думаю це ненадовго.
-Тату, ти ж мені подзвониш. Не затримуйся там надовго, ми ж поїдемо в село по малину?
У очах смуток, він намагався стримати непрохані сльози,
-А якже, обов’язково поїдемо по малину, а восени і по опеньки, ти вже знаєш їстівні гриби. Гарно навчайся, слухайся маму.
А час минав…Микола дзвонив все рідше і рідше. Хвилювання ятрило серце й душу.Ольга з донькою, вечорами дивилися телевізор, цікавилися новинами на фронті.
Навесні, кожні вихідні Ольга з донькою, автівкою їздили в село. Їй довелося пройти курси, мала посвідчення водія. Свекруха наполягла, щоб на літніх канікулах Даринка була поруч з нею.
Минали тижні… привітний, сонячний день. Біля обійстя зупинилася автівка…на зустріч вибігла донька,
-Мамо, ти знову приїхала сама? Коли ж тато приїде. Він же,дивився мені вочі і обіцяв, що з нами поїде в ліс. Подзвони, хай вже їде, бо малина присохне, осиплеться.
З будинку вийшла свекруха,
-Слава Богу, приїхала. Давно говорила з Миколою?
Запала тиша… обійнявшись, заплакали. Дарина, своє обличчя закрила долонями. В її очах тремтіли сльози, про себе тихо прошепотіла,
-Не поїду по малину, вона вся буде кисла. Я вірю тато приїде і ми всі разом, як колись смакуватимемо солодкі ягоди.
Минув рік… автівка під’їхала до лісу. За кермом сиділа Ольга. Микола, ледь притримуючи, замотану чорною пов’язкою по лікоть руку, намагався вилізти з автівки. Біля відчиненої дверці, вже стояла Дарина,
-Тату, я допоможу, не поспішай! Ти відпочиватимеш на ряднині, а ми з мамою будемо збирати ягоди. Тепер, вона нехай більше їсть малини!
Ледь примруживши очі, косо зиркнула, всміхнулася й продовжила,
- Бабуся казала, для братика, якого вона носить під серцем - це дуже корисно.
-Так донечко, корисно, бабуся все знає. А ти така хитренька, як лисичка, все чуєш, най би щось пропустила, так ні.
Хотів продовжити - Мабуть вже все село знає - та передумав. За мить голосно продовжив,
- Ану, краще принеси мені малинки, хай я з твоїх теплих долоньок відчую її смак. Нехай надалі і наше життя, буде таким же солодким, як ці, пахучі, із сонячним блиском ягоди.
2024р
ID:
1032098
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.02.2025 09:40:35
© дата внесення змiн: 02.02.2025 09:40:35
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
