|
Львів зустрів дощем. Було сиро і трохи сумно. У навушниках грала «Невидима сім’я», а в руках парувала чашка львівської кави. Нахлинула ностальгія. Вона пригадала день, коли вони вперше зустрілися...
Це було якраз у цьому місті, кілька зим тому. Під час екскурсії по Львову на одній із вуличок у її блакитних очах ледь не відбилося небо – була сильна ожеледиця і вона вже почала падати, аж тут її встиг підхопити кремезний незнайомець. Вона подякувала йому і попрощалася. Але доля мабуть вирішила по іншому, бо вже через годину вони знову зустрілися, тільки тепер у Вірменській церкві. Там було людно і вони випадково торкнулися один одного плечем. В ту мить їй чомусь одразу подумалося, що то знак згори – вона матиме надійне плече, на яке завжди зможе покластися і подарувала незнайомцю осяйну посмішку…
Нахлинула ностальгія. Кава охолола. Дощ періщив тепер ще сильніше, а вона подумала про одне – якими ж дивними бувають шляхи людські, що вона знову у цьому місті. Де ж тепер набратися їй сили і відваги тут жити – щодня ходити повз Вірменську церкву і не ятрити душу спогадами про нездійсненне? Іноді ми закохуємося в міста, у які, думаємо, більше ніколи не повернемося. Та потім повертаємося, бо життя непередбачуване.
Вона була переконана: сьогодні приїхала в Україну назовсім. Просто приходить такий час, коли розумієш, що тікати від себе безглуздо і треба подивитися у очі минулому: без страху і суму за втраченим. Вона сплатила борг батьків уже рік тому, а ще рік просто боялася повертатися – боялася стати свідком його щастя.
Чи сказала вона, що вертається? Нікому, навіть домашнім. Вирішила, що розкаже згодом. Та до рідного міста не повернеться – спробує збудувати свою непробивну фортецю тут. Вона не хотіла, щоб хтось кожного вечора приводив синів сусідок по під’їзду знайомитися – бо вже ж пора знайти пару. Тут вона належала самій собі. Чому Львів? Вона б точно не вибрала це місто, занадто вже багато спогадів з ним пов’язано – просто знайомі з університету покликали зайнятися хорошим проєктом, про який вона раніше могла тільки мріяти. І вона погодилася. Чому має закидати мрії через страхи? Так же й він їй говорив, коли якось вирішила йти в театральну студію. Вона взагалі часто помічала за собою, що думає його думками, говорить його словами і танцює в душі під його треки. Ну добре, музика їм завше подобалася однакова.
Поки її не накрило спогадами зовсім і в такт дощу вона не почала плакати, вирішила таки добратися до своєї орендованої домівки. Замовила таксі і вже рушила йти з валізами, як помітила на мокрій бруківці живий клубочок – маленький, сірий і з виразними широко відкритими очима, які розчулили б кого завгодно, навіть її строгого кондитера із австрійської кав’ярні, який завжди сварився на працівниць, які підгодовували безпритульну кішку. Котеня тремтіло від холоду і було налякане великим світом, куди потрапило без жодної надії знайти свій куток. Але вона з’явилася, бо надія завше трапляється тоді, коли її найменше чекаєш зустріти.
Вона забрала котеня – таке беззахисне і стривожене, як і вона сама. Тепер у цьому місті їй не буде одиноко, бо ніщо так не єднає як спільна самотність.
Потім, через місяці, одного літнього вечора вона зустріла музиканта. Сиділа на лавці у вечірньому парку – у квартирі було геть якось задушливо, – і слухала «Один в каное» у навушниках. Він прийшов, спокійно сів поруч із нею. У руках у нього була гітара. Вона спершу трохи знітилася від такої несподіваної появи біля себе живої душі. Але згодом подумала, що цей чоловік не викликає у неї якогось остраху. Саме тому, коли він озвався і запропонував заграти її улюблену пісню, вона на диво не пішла, відмовившись і подякувавши, як би зробила це в іншому разі. І тоді він зіграв і заспівав для неї – так якось нереально і особливо, що вона відчула, немов сидить біля багаття і їй невимовно добре – вона може дивитися на той вогонь вічно і слухати цей голос усе своє життя. Коли він завершив співати, вона запитала його: «Як тебе звати?». Він тепло посміхнувся і сказав: «Подорожній, який не зміг оминути засмучену дівчину. Ти, здається, плакала чи чому твоє обличчя таке сумне?». «Просто якось так все непросто у житті, геть непросто», – досі вона не плакала зовсім, просто дозволяла собі час від часу посумувати трохи, але не більше. Тут вона вже ледь стримувала сльози. Вуличний музикант виявився дуже хорошим співрозмовником – він просто слухав, слухав і слухав дівчину, яка все говорила і ридала, змішувала почуття із сльозами і врешті-решт промовив: «Давай я пригощу тебе вишнівкою». В результаті вони опинилися серед площі Ринок. Вона вже трохи відійшла від напливу почуттів: на диво поруч із цим чоловіком зовсім не почувала якогось сорому. Чи то так діяла вишнівка чи заспокійливий голос чоловіка – не знала. Вони продовжили говорити, але це вже не був монолог – він питав її про те, звідки вона і чи є там вуличні музики, як давно вона не була вдома і що привело її до Львова. Він розповідав їй про себе – що пише музику, покинувши медичний факультет університету і так заробляє на життя, батьки не сприйняли вибір сина, тому він рідкий гість у рідних місцях і почуває себе у Львові гостем. Нещасне кохання – ще одна причина, чому він покинув своє місто, але він якось пережив це – принаймні переконує себе у цьому. Зараз він хоче вільно дарувати людям радість музикою, бо саме музика врятувала його, але світ змушує його думати і про насущне. Тому вдень він вуличний музика, а вечорами, коли є замовлення, виступає у ресторані. Йому не подобаються закриті заклади, він не любить виступати у кафе/барах/ресторанах, але він хоче дати шанс своїй музиці колись прозвучати на великих фестивальних сценах. Він ніби ненароком запитав її, чи має вона якусь таку пристрасть у житті, як для нього музика. Вона задумалася, допила свій келишок і на диво навіть собі пригадала про одне із забутих давніх бажань, мов із минулого життя. Колись після відвідин однієї із західноукраїнських напівзруйнованих садиб вона нестримно загорілася бажанням врятувати культурну пам’ятку, щоб там буяло життя: проводилися літературні вечори, театральні постановки, була бібліотека чи культурна резиденція для творчих людей. Але та мрія її так і залишилася мрією, відколи вона поїхала до Австрії. Вона наче й працювала у секторі культури, але все ходила довкола справжнього бажання. Вперше отут у розмові з незнайомцем вона пригадала, що так горіла тією ідеєю. І це прозріння дало їй надію на зцілення. Правда, вона була трохи захмеліла цим днем, то ще не знала, що далі робитиме із цією давньою мрією, яка знайшлася на денці серця. Однак те, що щось робитиме, уже була певна.
Вони випили не мало, але і небагато. Поговорити змогли щиро, але йшли додому рівно. Він переконав, що не відпустить її саму, мусить супроводити до під’їзду. Вона точно знала – він не хоче простежити, де вона живе. Вона була впевнена – вони більше ніколи не побачаться. Він подякував їй за вечір, побажав берегти себе і йти вперед за мрією, мовляв, саме тоді всесвіт подарує їй гармонію і вона віднайде своє. Вона сказала: «Знаєш, а ти не подорожній. Ти подорожник», несподівано для себе поцілувала його у щоку, а тоді пішла до під’їзду, не обертаючись назад.
Через кілька років на одній із радіохвиль вона почує пісню про подорожній подорожник і ще раз всміхнеться: мовляв, випадкових зустрічей немає. Як і немає випадкових падінь і знаків згори. Тепер вона це знає: у неї є затишна культурна резиденція, де у вікнах завжди горить світло, на столику у горняті парує кава, а на підвіконні ніжиться кіт. Та важливіше, що сьогодні, як і щодня, там на неї чекає вже рідний кремезний незнайомець. Вони знову зустрілися у місті Лева поблизу Вірменського храму і більше не змогли бути нарізно у цьому буремному світі.
ID:
1032174
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.02.2025 22:23:10
© дата внесення змiн: 02.02.2025 22:30:12
автор: tacent
Вкажіть причину вашої скарги
|
