Змарніло личко і вуста зів'яли,
Мов сивий попіл коси притрусив.
У перший рік ворожої навали
Її коханий голову зложив.
Сама одна лишилась, і не знає,
Навіщо до цих пір вона жива?
Душа болить, і серце пам'ятає,
Але вона вже - молода вдова.
І жаль невтішний, що нема дитини,
Руйнує біль, мов повінь береги.
А так хотіли, це не їх провина,
Не встигли, бо напали вороги...
Що тут сказати - боляче і гірко.
Як втішити, коли бракує слів?
Тьмяніє доля, мов згасає зірка.
А скільки зараз в Україні вдів?
А скільки сиріт не побачать тата,
Кому іще нерадісна весна.
Нехай згорить у пеклі ця проклята,
К@ц@пами розпалена війна.
І разом вся московія хай згине,
Щоб сліду не лишилося від них.
... Ніколи не забуде Україна,
Своїх синів - Героїв і святих!
