Ажурні сходи, що колись непомітно тікали за хмари
Ледве видно крізь заштороване осінню скло,
За яким ранній жовтень, дощ та кумедні перехожі-нездари.
За яким іще відчувається так потрібне тобі тепло.
А горів же колись камін, лякаючи гротескні злами тіней.
Ти чекала дванадцять, постійно загадуючи одне й те саме бажання,
Коли його рука, торкаючись вигину твого розпеченого коліна,
Щоразу намагалась висловити чергове недолуге та смішне покаяння.
І щоразу знову пройшовши шлях від оргазму до страти
Ти відучавала непотрібність у виплеканій рокамі турботі.
Він не дивився. Він замовкав. Йому просто хотілося спати.
А ти була такою щирою в кожному новому своєму польоті.
Ти намагалась не вірити жодному вимовленому його слову
Але віддавала. Попри те, що віддавши - мертвіла.
Знаєш, це колесо приречене крутитися знову і знову,
Змушуючи нас іти на мускусний запах розпаленого пристрастю тіла.
Ти не засуджувала. Тобі хотілося Нового Року, вибухів петард і
Тримати в руці бенгальський вогник, дивлячись, як він догорає.
Адже для картин на склі зовсім не обов'язково потрібні фарби
А для теплих бесід за столом достатньо лише кухля гарячого чаю.
“Жити треба тут і зараз” - такою завжди була твоя доктрина.
Все інше - це пил для тих, хто ніяк не вгамується.
Колись тобі була надто важливою одна швидкоплинна година,
Що вкладалась у малесенький світ, що ще тільки будується.
Що змінилося з тих пір? Де ж ти була по-справжньому щирою?
Тоді чи зараз, постійно шукаючи чуже нескінченне коло?
Ти знаєш, будь-яка війна у фіналі приречена на пошуки миру і
Найважливіші слова не обов'язково мають бути вимовлені уголос.
Так де ж твої ажурні сходи, що колись непомітно тікали за хмари?
Дивний шлях, що незмінно веде від страждань до ласки?
Усі ми рано чи пізно прозріваємо, як тільки спадають чари
Але міняємо знову укотре брехню на солодкість нової казки
..тари-бари-розтабари - то і є любов... 
