Я вже стомився жити та життю радіти,
Стомився людям правду в очі говорити.
Звісна річ, для кожного з них є своя правда
І більшості потрібна лише твоя порада.
Вони думають, що ти у чомусь розумніший,
Що ти в чомусь кращий, у чомусь спритніший.
Й неодмінно зможеш усе те зрозуміти,
Чому вони налякані, чому вони як діти.
Та жодна людина не може того знати,
Як почувається бомж без хати,
Аж поки сама не відчує усе це на власній шкурі,
Поки не опиниться у чиїйсь натурі.
Тебе запитують, що з нами усіма коїться,
Чому світ навколо так боляче колеться?
Ти звісно не відмовчишся, почнеш щось казати,
Про свої думки почнеш розповідати.
Станеш про це думати, будеш говорити,
Що все розумієш, що не треба так жити.
Потім запевниш, що нікому ніхто нічого не винний,
Що все, що нас оточує це лише потяг тваринний.
Будеш намагатися солідно виглядати,
Шукати в житті істину, усім допомагати.
І навіть незчуєшся як сам потрапиш в пастку,
Як випадково повіриш у свою солодку казку.
Почнеш весь час гадати, чому все так, а не інакше?
Чому ти живеш тут, а не десь там у Кандалакші,
Чому ти нещасливий, й чому тобі усі такі огидні,
Невже нікому всього цього не видно?
Хіба ж не видно та не зрозуміло, що й до чого,
Хіба ж я не щиріший за самого Бога?
Чому я й досі своє щастя марно шукаю,
Якщо такий розумний, чого цього не знаю?
Чому для себе вчасно вихід не побачив,
Навіщо із собою так злісно напартачив?
На всі ці запитання нема кому відповідати,
Єдине, що лишилося, це сумно жартувати.
Але навіщо здалися мені усі ті жарти,
Невже нічого більшого я в житті не вартий?
Невже моя посмішка має бути зброєю
Мого самозахисту перед аудиторією?
Невже я досі хочу вдавати з себе блазня,
Невже зачинилась душі моєї лазня?
Та вже не буде з ким про все це говорити,
Навколо всі дорослі повиростали діти.
У них свої турботи, сформоване життєве кредо,
Усі вони рухаються до своєй побєди
І не за яких умов не зійдуть з цієї дороги,
Ну а поки бавляться, наставляють один-одному роги.
Тобі здається наче ти усім цим мариш,
Здається, що жодний тобі не товариш.
Ти знаєш лише, що сильно стомився,
Що на краю прірви раптово опинився.
Ну, а може ти звідти ніколи й не відходив,
Коли різним людям в усьому ти годив?
І що врешті ти взамін всього цього маєш?
Від людей очі до долу ховаєш?
Чому ти просто не визнаєш, не поглянеш з боку,
Що ти так і не вивчив жодного уроку.
Що ти у житті звик частіше скиглити
І замість щоб наповнити, тобі простіше вилити.
Вдаєш із себе розумника-філософа,
Але хоч раз ти бачив Сковороду босого?
У світі є багато чого незрозумілого,
Не можеш відрізнити чорного від білого.
На що ж в такому разі ти претендуєш,
На що розраховуєш коли смак життя куштуєш?
Про що ти мрієш коли про щось говориш,
Коли ти насправді нічого не робиш?
Якщо ти справді хочеш щось у цьому житті мати,
Робити щось хороше, по-справжньому кохати,
Намагайся про все це менше говорити,
Підіймайся, йди, починай жити!
18.03.2008
ID:
121670
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 16.03.2009 15:06:33
© дата внесення змiн: 16.03.2009 15:06:33
автор: Мурмаш
Вкажіть причину вашої скарги
|
