Мій виступ у Львові на святкуванні 150-ліття народження І. Франка.
Вступ до вірша
Не давно був я на Личаківському цвинтарі, біля могили І. Франка.
Думав про його життя, про його творчість та спостерігав за людьми, які приходили до його могили. Ішли групи з екскурсоводами, ішли поодинці, ішли сім'ями. Люди ішли і ішли...
Туристи сприймали, в більшості, відвідини могили І. Франка, як пригоду.
А в тих, хто прийшов самостійно, сприйняття було вже інше. В їхніх очах горіли: і думка, і сум, і сумнів, і ще багато різних питань...
В кожної людини є дві найважливіші дати - день народження та день смерті. І якщо стоїш біля родильного дому і відчуваєш ейфорію, радість за цю новонароджену людину, перед якою відкрився весь світ, в якої книга життя тільки починається. То зовсім по-іншому сприймаєш дійсність, стоячи серед могил та пам'ятників. Кладовище, як не кажіть, місце не просте. Там своя атмосфера, своя енергетика. Там і думки в'яжуться по-іншому. Тут ніби читаєш уже останню сторінку книги життя людини..
Дивлюсь на людей - і в кожного своє бачення життя і творчості поета, письменника і публіциста.
Цікаво, щоб сам Франко подумав про нинішний час, дивлячись отак на людей, що приходять до його могили?.. Адже тут проходять одномоментно 19, 20, 21 століття. Які думки були б у нього, що хвилювало б його? Що змінилось би в його творчості, яка вилилась в сотню томів?..
І зримо стає питання. Яка ціна сьогодення з погляду століть?.. Бо творчість письменника, поета - це щаблі в драбині Вічності... І якщо вони дрібні читач,
сучасник їх не сприйме, не відрізнить від щоденної суєти. Якщо вони великі
або гігантські - то він їх не зрозуміє. Скаже - це щось не реальне, абстрактне, фантастичне, незрозуміле... І парадокс - геній, першовідкривач
часто буває залежним від міщанина... І ще багато інших підводних каменів трапляється на творчому шляху. Тому нелегка доля в геніїв, які обганяють свій час. Нелегка вона була і в І. Франка.
А як же ми, люди? Чи розумієм ми їх? Адже ми прийшли в життя, не тільки для того, щоб славити геніїв, а щоб захоплюватись їхньою творчістью, брати їх за приклад і самим іти дальше. Творити більше, краще та кликати за собою нові покоління: в літературі, в науці, в мистецтві та в усіх інших ланках людського життя. І людина, якщо вона людина, не може поступати по-іншому.
От так, там, біля могили І. Франка і народився мій вірш.
Тяжкий, камінний моноліт
Лежить на ньому, як граніт.
Розчавив тіло. Але живі слова.
І в прийшлих думка стука не одна...
... І я на небо очі звів,
Ніби його живого я уздрів...
І я молюсь на корифея,
Бо по ночах до нього фея
Нишком приходила сама.
І страстно дихала слова.
Які він на папір тривожно клав.
За це лиш клопіт тяжкий мав,
Бо злії, люті язики
Шматували душу, як могли...
Ну, що їм правди чистії слова,
Їм лиш зламати крила у орла.
Це ж він клював печінку у злодіїв -
Злобливих темних лиходіїв,
Тупих людців сліпих ...
Буріння серця він на них
І душу теж віддав.
Але на жаль не знав,
Що все це надаремно.
Життя прожите так буремно
У муках тяжко відійшло.
І все бадиллям поросло...
... Остався тільки цей граніт.
І люди йдуть до ньго стільки літ,
Щоб поклонитись слову правди.
І ти, Іване, спокій мав би,
Як би не ця глуха скала,
Від неї всі відскакують слова...
Так хто ж її тепер розіб'є?..
Вона й мені... спокою не дає!
2006 р.
ID:
139749
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 02.08.2009 15:53:27
© дата внесення змiн: 02.08.2009 15:53:27
автор: Володимир Кухарчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
