Душа і тіло
Згорають думки: швидко і неминуче. Час кипить в котлі буднів, буднів без свят. Душа убито дивиться на тебе з куточка кімнати, біля вікна, геть заплаканими очима. Нема нічого і не буде – все ілюзія – бридка, потворна, прикрашена людськими фантазіями щодо поняття “реальність”, тобто вона така змальована, якої в дійсності не існує.
Тіло ж лежить непорушно. Дихає. Ледь чутно то піднімаються, то опускаються груди. Чоло побіліле від болю. Очі сяють тьмяним світлом.
“Так погано” – подала голос душа. “Погано тобі – мені ж перепадає від твого стану”- одказало тіло. ”Гм, ти хіба підкоряєшся мені? – знов озвалась душа.”Ні, просто ми взаємозалежні один від одного” – байдуже кинуло тіло в відповідь.
Помовчали. Душа якось невпевнено, уривчасто запитала – “Давай помрем? Погано ж так!”. “І не подумаю, мені вистачає ласки, достатньо їжі, зручностей – відповіло твердим голосом тіло.
Душа знов глибоко замислилась – “ А мені? Немає ні щирості в почуттях, ні правди на губах, ні справедливості та духовності в житті. Я ж небагато прошу”.”Багато. Занадто багато, щоб все це було в світі ілюзій, невичерпних, як і сама вічність” – словами мудреця відповіло в котрий раз тіло.
Душа тулилась до холодної стіни, закриваючи лице руками від сонячного світла. За вікном цвіло щастя, по небу волоклись неквапом блакитні хмари супокою.
Тіло просило душу:”Ну,йди ж бо до мене. Ми разом одне ціле.По іншому не може бути.” Душа пручалась та все ж мимоволі повертала до своєї половинки. Надіючись знайти спраглими губами воду омріяного…
Туманова Роза
