Прощання з дитинством
(Написаний в 16 років)
Спогади – це чарівний одяг,
який від використання не зношується.
Р.Л.Стівенсон.
... -Так ти йдеш, отак несподівано, так швидко? - тремтить мій голос, який змінився від хвилювання до невпізнання.
- Йду - посміхається Дитинство і торкається мого плеча теплою лодонею. Я відвертаюся, бо не хочу, щоб йому було видно мої сльози, які ллються струменем.
- Сльози? до чого вони? - дзвінким голосом мовило дитинство. Але я затято мовчу – образа заполонила моє серце. Ще мить повагавшись сказало;
- Я йду ген за небокрай, вказку мрій, в полонину снів.
- Що ж - іди, лишай мене! - гнівно кидаю я, не стримавши дану самій собі обітницю мовчати.
- Ну що ж ти, я буду завжди з тобою. В кожній струні твоєї душі - здивовано підводжу очі;
- Але ж ти... йдеш?.
- Люба моя, так, я йду, але лишаюся в твоїй ПАМ’ЯТІ, твоєму серці спогадами. Мій сум, як рукою знімає, а на зміну приходить вихор щастя;
-Так! Так… але ж уже тебе не буде насправді. Сум знову поволі закрадався. - А хіба за цим потрібно жалкувати? Тебе чекають нові горизонти життя, такі манливо – чаруючі, такі радісно – хвилюючі і неповторні.
- Розумію, але … невпевнено продовжую, - але важко так прощатись. Дитинство усміхнено спостерігало за мною. Його очі були сповнені такою дитячою пустотливістю, вічною безтурботністю, безкінечною веселістю та променем материнського тепла.
-Пам’ятаєш – каже воно, - сплетений перший вінок з кульбаби, теплий сонячний дощ, який захопив зненацька… Сльози, багато сліз через розбите коліно. Перша буква, слово… подруга… Пам’ятаєш?. Запитливо дивиться, здається, на в очі, а в саму душу. Журливо посміхаюсь;
- Так, пам’ятаю. Замислююсь;
- А може лишишся ще на кілька днів?, - хоча розумію, що надіятись марно.
-Ні - знову посміхнулося своїм сонячним усміхом.
-Посидь зі мною ще кілька хвилин, благаю - по щоках покотилися кришталеві сльози. «Добре, кілька хвилин» - змилостивилось воно. І ми вдвох сиділи на шовковій траві, поринувши у спогади. Хвилини пролетіли, як мить. Дитинство поволі підвелось. Ми мовчали, бо вже не було сил прощатись, не було сил вимовити бодай слово. І легкими, вільними кроками віддалялося за небокрай, не обертаючись. «Спогади» - шепотів вітер. «Спогади» - співав соловейко. «Спогади» - нашіптувала матінка земля.
А назустріч, з небесної блакиті, ішла уже овіяна коханням та жадобою нових вражень Юність. Моя прекрасна, моя незабутня, моя чарівна…
Туманова Роза
ID:
152951
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.11.2009 14:50:00
© дата внесення змiн: 01.11.2009 14:50:00
автор: Туманова Роза
Вкажіть причину вашої скарги
|