Токсична суміш підталого снігу і самотності в моїх черевиках.Обміняла свої шнурівки на рожевий зефір.Приютила його у своєму серці разом з вечірнім туманом і серце стало липким.
Зима залила в мій простір кислоту і почала будувати там своє суспільство.Захлинаюсь,захлинаюсь поступово і болісно.Цементна брила стискає мене з усіх сторін горизонту,але не може розчавити.Вона вбила в мені людяність.Причин надто багато,тому я не моду відповісти "чому?".Не має значення якого кольору світ,фломастери і так всі однакові на смак.Краєвид з вікна замінили рекламні постери.Втратила інтерес до всіх істот,вони не викликають в мене почуттів,окрім сліпого,бездомного кошеняти,що дає шанс переступити через самогубство.Похорон дотику і погляду,залишаюсь тільки я і моя самотність.Їй добре в собі.
Живу далі,все більше переконуюсь в бездарності людей у всіх випадках та розумію,що й я найпростіша форма існування,яка хоче літати,але це неможливо.Я сліпа,але мені не потрібна милість від людей.Така істота ,як я, нездатна кохати,але це єдиний вихід відчути щось приємне(навіть на дотик).
Кімнатна темрява,але навколо все відоме,вивчене поглядами.Тільки чуже світло пронизує штори,що захищають мене від навколишнього світу.Сльзи стікають по гарачьому обличчі і зникають в мокрому волоссі.Переосмислення.Вони ніколи не повернуться назад,бо вони не блакитні,а чорно-білі.Серце б'ється занадто повільно і протяжно боляче.Все навколо перевернулось,а я залишилась незрушно,тільки всередині все змішалось ,дещо розбилось і перетворилось в отруту,яка підтримує моє існування.Як до божевілля хочеться прокинутись по той бік декорацій