...Непроглядна темрява кімнати поворухнулася. Тишу порушив майже не чутний шелест ковдри, у якій знайшла собі притулок людина. Юнак... Немов до серця матері притулився він до тієї ковдри, обхопив руками, прижав до себе, як мала дитина. Та як же тепло було, як затишно!..
А за вікном стояла ніч, така ж непроглядна, як і темрява кімнати. Дерева гойдало із сторони у сторону, мов заколисуючи, вітер підсвистував, співав пісню на невідомій мові, так як умів, як звик.
“20.00” – сповістив годинник.
Юнак підібгав ноги – так тепліше, надійніше, зручніше... Спав? Ні, напевно. Просто лежав? Також ні. Щось середнє...
Раптом у кімнаті блиснуло, немов падаюча зоря, що їй не сила було триматися і вона у безнадії полетіла у безмежні простори космосу – романтично, але печально. Блимнуло і зникло... Хлопець поворухнувся, підняв лице до стелі, уважно вдивлявся у неї, шукаючи відповіді на запитання, що не дають йому змоги відправитися до царства Морфея.
Щось мучило... Щось не хотіло відпускати, зажало серце, щось, що знає тільки він, чим хоче поділитися, але не може... Що ж то за таємниця?
Хлопець глибоко вдихнув, заплющив очі. Блим. Знову пролетіла зірка? Знову безнадія?
Тепер у зеленуватому сяйві світляків, що зависли у повітрі над софою, де згорнувся юнак, помітним стало його лице – сумне, задумливе, з якоюсь гіркотою... А ще – із вологим шлейфом на щоці. Тоненький, як шрам від різки, він випромінював якесь туманне, дивне, густе світло. Ледь помітне, але таке... незвичайне.
...Світляки закружляли у танку, розлетілися по кімнаті, відбиваючись у задуманих, вологих і якихось порожніх очах юнака. Карі. У темряві кімнати вони були немов її продовженням, що випадково залізло всередину людини.
Заплющив... не хотів більше думати... Зажмурився... витисав із очей сльозу, що, немов іскра, прокотилася по щоці і розбилась об ковдру. Сумно...
Хлопець лежав на дивані, звернувшись, підібгавши ноги, щоб було затишніше, щоб не відчувати болю... Боявся, що якщо поворухнеться – дасть волю думкам... хотів заснути... щоб завтра забути... щоб не боліло... хоча б до наступної ночі.
Світлячки згасали – один за одним, залишаючи юнака наодинці із темрявою, свистом вітру і теплою ковдрою...
(12.02.10)
ID:
191039
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.05.2010 22:22:23
© дата внесення змiн: 21.05.2010 22:22:23
автор: Cozodoy Ihor
Вкажіть причину вашої скарги
|
