В темних плащах крокують по душах.
Висмокчуть кров, спокій порушать.
Не дають спати, тихо вбивають,
Ребра ламаючи, серце з’їдають.
Знаю, що ти мене не покинеш,
Та ж, Боже! чому тоді серце стинеш?
Чому б’єшся швидше, коли пригадати
Думки, що ночами хотів я вгадати?
Вбога пустеля: дюни й бархани.
Мухи сідають у відкриті рани,
Сіллю посипані, в срібній оправі, -
Плоть роздирають руки криваві.
Знаю – не кинеш, бо пам’ятаєш –
Відповідальний, якщо приручаєш.
Сум у очах, бажання тікати –
Більше не в силах тебе я тримати.
Пробач, залишилось цвяхи лиш забити,
Келихом горя минуле запити.
Дзвоном кришталю крила розкинуть,
Вгору злетіти, впасти й загинуть...
Одному... без тебе... як Лебідь...
(13.02.10)