Ріка гірська бистро тече
і спогади терпкі несе.
Гори за обрієм синіють.
хмарки надію ту леліють.
на мрію обгорнуту любов"ю
і щоб напитись нею вволю.
А так у мертвих листях помирає
надія. І минуле ще чекає.
Дерева голі скрушно похилились,
почорніла трава, що так молилась.
Нема...нема...тепла не стало.
В повітрі крижанім розтало.
І мрії зникли на зів"ялім цвіті
останніх квітів, що сльозами вмиті
сльозами осені пролиті
сухою безнадією укриті.
Бездомний вітер тішиться злорадно
у шибках холод. Як досадно!
Не бачиш осінь наша плаче?
Мабуть для тебе це нічо не значить.
Ох, краще б вже вона померла
надія назавжди затерпла,
заледеніла б і сповна
щоби відчула це сама.
Та не вдається згинути. Біда!
Невпинно час біжить немов вода.
Благаю! Досить! Згинь! Облиш!
А ти цю осінь не виниш!
Тобі байдуже. Шось тримає
і лиш теплом своїм кохає
вона. Напевно божевільна
і знає добре, що не вільна
Що стука грудень на поріг
і холодом заковує усіх.
Дарма! Сама ті спогади колише,
і в книзі літа далі пише.
І мріє, мліє, себе дарує
та що...як це ніхто не чує...
Сконати їй давно призначено
й теплу тому що не розтрачене.
Тебе відгомін у повітрі ще звенить
і убиває й далі вабить і п"янить.
Та скоро, скоро все завмре
зима прийде і забере...
Їдкого болю вже не стане
і тільки осінь назавжди застане
тебе ось тут, лівіше в грудях...
Ох, тільки б не на людях...
Цього щоби не бачив ти...
пробач і залишайсь, не йди!
А поки осінь тихо плаче
і тільки вітер це все бачить.
