Я в тебе вже вірю якось по інерції,
Не знаю чому, мабуть щось надломилося,
Не має на тебе як раніше стабільно ерекції,
І вчора чомусь ти мені вже не снилася.
Як смішно, так смішно, ти любиш сміятися,
І з мене, з усіх - так ідеш по життю,
Відомою хочеш і над світом піднятися,
А я божеволію, тебе й далі люблю.
Ти знаєш, усе може десь і на схилі літ,
Згадаєш мене і назвеш за ім’ям,
Як я обіцяв тобі дарувати цей світ,
Як в нас могла бути щаслива сім’я.
Так сумно, все сумно, і навіщо це пишеться,
Для чого я тут, не потрібен тобі,
Не знаю чи в серці твоєму щось лишиться
Мого, я ж тебе лише хочу собі.
Сказав що не вірю? Ні, я вірю, ти удар мене!
За всі ці слова, за мої ці рядки,
Ти знаєш що любов ця лиш потім мине,
Коли вже пройдуть усі наші роки.
Навіщо ще більше я накручую щастя?
Вигадую те, що мені не даси,
І інший стискатиме тіло твоє, тримаючи за зап’ястя,
Обіймами питиме сік твоєї роси.
Не знаю, не хочу, цього всього знати,
До серця свого не пускаєш сама,
Кохання моє більш за всіх буде тебе кохати,
Я хочу тебе усю пити до дна.
А знаєш, я хоч чимось буду тобі найкращий,
Віршами, що піснею ллються мої почуття,
Твій шлях не зі мною, він без мене не важчий,
Чому усе так ти плануєш життя?
Ні сонечко, я не хочу щоб тобі це боліло,
І сумно не хочу, я вже плачу за двох,
В думках лиш цілую твоє солодке тіло,
Я ж йду лиш тобі, ти назад робиш крок.
Зігріта з собою, стоїш серед поля,
Безкрайні простори, де є твої світи,
Я знаю в житті найцінніше - це воля,
Твоя, та кайдани вдягаєш системи і ти.
Ба більше, то сльози, мої сумні сльози,
За тебе я плачу маленька принцеса на своїй планеті,
Тобі навіть трохи не став я занадто хороший,
Чому ми і далі такі дуже вперті.
Ховайся й забудь все, не думай, не треба,
Насправді не серце і не в грудях болить,
І мокре обличчя не від сліз, дощ із неба,
Душа розчинилась в тобі і летить.
Спиніть мене, прошу, ну для чого такий я вам,
Невдалий експромт почуттів у рядках,
Так було завжди крізь віки я іду тільки сам,
З кайданами смутку на моїх руках.
Ти знаєш, я думав що би ти мала сили,
Змінити системи усталений лад,
Так просто, слова твої щось у мені надломили,
В очах сповільнився кольорів зорепад.
І все якось йде наче знов по інерції,
Я вірю іще, відчуваю, щось вже не так,
Ерекції римував, а зараз трофей із твоєї колекції,
Пробач за усе, я лиш блазень у твоїх ногах.
Ні совісті, ні, ні поваги до себе,
Коли відчуваєш що це саме твоє,
Одягнена щастям і я стою коло тебе,
Життя зупинилось для мене, почалося з тобою моє.
Доволі красиво, - скаже тихо хтось,
Відверто чи сумно, - з побажаннями щастя, любові,
Погляньте кріпак стоїть перед вами ось,
Життя він втрачає з краплинами крові.
Напевно на більше мене скоро не стане,
В останнє смакуйте ви мої рядки.
Як віра зникає, це вже передостаннє,
Вода не тече без своєї ріки.
21-22.12.2010
ID:
230681
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 23.12.2010 14:33:02
© дата внесення змiн: 08.01.2012 11:54:59
автор: КРІПАКОС
Вкажіть причину вашої скарги
|
