Присвячується українському
правосуддю
РЕКВІЄМ ФЕМІДІ
Який театр, яка розкішна сцена.
Актори свої ролі вже знають на зубок.
Мовчи народ - видовища і хліба.
Видовища дадуть. А хліб?
Про хліб забудь.
Затихли всі. Припідняті куліси.
Ще мить і розпочнеться перший акт.
Виходить. Хто це? Суд!
В руках його – Феміда.
Яке обличчя! Що його обличчя?
Його обличчя – втілений Закон.
Що за актор, як він прекрасно грає.
Від слів його бува здригається земля.
Як тонко свою роль суддя цей відчуває.
Дивіться он Феміда ожила!
Феміда? Що жива? Не може бути.
Він не актор – Цілитель, Лікар він!
Актор сидить на троні серед сцени.
Ну що, народ, прекрасна моя гра?
Дивуйся, тішся, вір мені нещасний.
Спокійніше підеш на заклання.
На заклання? Суддя, про що ти нам говориш?
Хіба ми жертви?! Ні це жарт, брехня.
Це правда, впали бутафорні стіни.
Амфітеатр – гра ця на життя.
Народ стоїть по центрі на арені, супроти нього звірі.
Ну що народ, прийшов час заклання!
Суддя, ти справедливий! Що ти нам говориш?
Ми бачили як ти Феміду воскресив!
Феміду? Я? Коли? Не може бути.
Народе, надто сильно ти спянів.
І тут один прозрів: – «Калігула він клятий!
Вбиває нас, щоби звеличити своє ім’я».
Тут другий крикнув:- «Пилат - це полохливий!
Який не може правду захистить».
З юрби вийшла дитина, промовила:-
«Неправда –це Іуда!
Обвисли вже кишені від срібняків брудних…»
Хай тішиться, радіє - що купить він за них?
Він купить все, що схоче сьогодні у житті,
Нажаль не стане грошей на викуп для душі.
Сьогодні ми помремо, а він нехай живе.
Нехай життю радіє й не думає про те,
Що суд несправедливий. Він - провідний актор,
Що граючись вбиває беззахисний закон.
Що кожен раз на страту безжалісно веде
Безсилую Феміду, й не думає про те,
Що вирок він виносить - не іншим, а собі.
Не стане завтра грошей на викуп для душі.
