ВІД АВТОРА
Шановні друзі всі події описані в цьому творі основані на реальних подіях, які мені довелося пережити 8 березня 2011 року.
Новела
8 березня
ДЕНЬ ПОЧАТКУ БОРОТЬБИ
АБО ДЕНЬ ДЛЯ СПОВІДІ…
Обкомам, крайкомам и ЦК нацпартий ПРОВЕСТИ Международный
коммунистический женский день как МАССОВУЮ политическую
КАМПАНИЮ под лозунгом дальнейшего ВОВЛЕЧЕНИЯ ЖЕНЩИН в
социалистическое строительство, подъема стахановского
движения РАБОТНИЦ, ИНТЕЛЛИГЕНТОК и КОЛХОЗНИЦ,
мобилизируя их НА успешное ВЫПОЛНЕНИЕ и перевыполнение
ПЛАНОВ…
Постановление ЦК ВКП(б), “Правда”, 8 марта 1937 г.
ЦК ВКП(б) выражает твердую уверенность в том, что ЖЕНЩИНЫ
будут и ВПРЕДЬ в передовых рядах борцов за высокие темпы
развития социалистического хозяйства, за быстрейшее
преодоление трудностей, за выполнение и перевыполнение
нового пятилетнего плана, за дальнейшее повышения
материального благосостояния народа и ОТДАДУТ СВОЮ
ЭНЕРГИЮ И ТВОРЧЕСКИЕ СИЛЫ НА ДЕЛО процветания
Отечества…
“Правда”, 8 марта 1947 г.
________________________________________________
Сповідаємося Тобі, Господові Богові і Творцеві моєму, Єдиному, що, в Пресвятій Тройці Тебе славимо і Тобі вклоняємось – Отцю і Сину, і Святому Духові, у всіх своїх гріхах, які заподіяв я в усі дні життя мого і в усякий день і час аж до останнього часу словом чи ділом, чи думкою і всіма моїми почуттями душевними і тілесними.
У всіх цих і багатьох інших гріхах я каюсь і смиренно благаю Тебе: з милості Твоєї прости мені всі гріхи мої і розріши мене від них усіх, бо Ти Милосердний і Чоловіколюбний. Амінь.
________________________________________________
ПЕРША ЧАСТИНА
І.
РАНОК
Неподалік міста Бучач, Тернопільська область.
Часте і важке дихання, в роті присмак крові. На дворі початок березня, але ще достатньо прохолодно, а вона одягнена достатньо легко, тільки і встигла в чоботи стрибнути, коли з хати вибігала. Долоні зжаті в кулачки і стиснуті біля грудей. Сльози лились з очей і миттю застигали на щоках.
Попереду була ріка, ріка Стрипа. В притул підійшла до неї. Крига повинна бути міцною. Неодмінно міцною, адже які морози були.
Це ще один життєвий іспит, важкий іспит і я повинна його пройти. Я жінка. Хоча нащо мені все це потрібно, або за що мені ці всі напасті. Більше немає сил, як все це набридло. Не хочу жити. Не хочу! Скільки можна це терпіти.
Я жінка.
Ні, викинь ці думки з голови. Ти повинна це пройти. Це твій хрест і твоя дорога.
Я жінка, і мати…
Мої дітки, вони залишились там в тій хаті, самі. Не треба їх було кидати самих. І з собою не візьмеш… О Боже, що робити…?
Що робити?
Зробила крок.
Крига міцна.
* * *
м. Київ
П’ять років поспіль…
Ранок.
Як я тільки люблю ранок. Ранок це-початок, початок чогось нового, ще досі невиданого, недослідженого, невиміряного і незнаного. Коли дивишся на новий день зранку, то він завжди може стати чудовим, і цілий тиждень, і цілий місяць, і цілий рік, та що там рік, цілу вічність тебе чекає життя.
Життя! Я так люблю життя. Це ніби нове народження або нове відродження. Це коли все ще попереду, і в тебе є шанс виправити помилки, які ти встиг наробити вчора, є час попросити вибачення у всіх кого образив.
У тебе є шанс спасти свою душу.
Велике місто, ще не прокинулось, а його мешканці після ненависного дзвінка годинника, вже в’яло пересувались у своїх домівках, тримаючись хто за голову, хто за січовий міхур. На перехрестях доріг ще світиться тільки жовтий світ і дорогу можна переходити не чекаючи свого зеленого. Панує тиша, лише чутно роботу двірників, але на них ніхто ніколи не звертає уваги. Правда час від часу, щось внутрішнє, ще поки невідоме, змушує нас обертатись навколо себе. І раптом ми здивовано помічаємо, що ось-ось втонемо у багні. О, тоді ми починаємо згадувати не тільки двірників, а ще і владу, і самого Президента, порівнюючи себе з громадянами Європейських держав, лускаючи при цьому насіння та кидаючи "бички" не попадаючи в урни для сміття в супроводі спльовування майже зеленої рідини з ротової порожнини.
Дикуни.
Цікаво! Чим характеризується примітивна свідомість дикуна?
Відповідь вже в самому запитанні – примитивністю, а на додаток ще аналогічністю, сентиментальністю, жорстокістю, суєвірністю, низьким рівнем інтелекту, інфантильністю і що саме головне мстивістю. Мстивість я навіть хочу виділити з усього вище сказаного. Ну ніяк у нас не виходить з любов’ю або навіть повагою один до одного, і вмінням пробачати. Пробачати один одного.
Ні, у нас все навпаки, ми всі свої сили, земні і небесні, направляємо щоб мстити.
Мстити!
Мстити!
Мстити!
І забуваємо, що робимо зло, як правило своїм близьким. А потім, після випитої пляшки горілки, починаємо задавати собі питання: чому нам так погано жити?
Якщо шукати відповідь підходячи з того, що думки матеріалізуються, то з’являється питання у відповідь: а що може породити така свідомість. Свідомість дикуна. Скалічена свідомість.
Себе звичайно я дикуном не рахую. Який же дикун. Я достатньо успішна людина, декілька вищих освіт, займаю достатньо високий соціальний статус і активний громадський діяч. Займаюсь художньою фотографією де здобув певного визнання серед митців. А нещодавно відкрив в собі ще талант – займатись писаниною. Чим якраз і займаюсь. Але головним мій козир, моя визитівка – це моя благодійна діяльність. Ось вже декілька років поспіль займаюсь реабілітацією діточок, які перенесли захворювання на дитячий церебральний параліч. Тут я і організатор і виконавець.
Я люблю ранок.
Я люблю себе!
На вокзальній площі, біля метро вже скоро буде збиратись натовп, невдовзі підземка розпочне свою роботу і місто прокинеться. Саме з початку роботи метрополітену починається відлік часу. Це ніби постріл стартового пістолета, секундомір увімкнено, час пішов. Але це невдовзі, а в мене ще є час для роздумів.
Взагалі то мені подобається гуляти біля залізничного вокзалу, це занадто людне місце, а я люблю вдивляться в людей, шукаючі цікаві обличчя і фотографувати їх. Фотографічний апарат завжди при мені. Видиме легко сфотографувати, але я намагаюсь спіймати те що інші не бачать, вловити невидиме – почуття, емоції, настрій. Мені цікаві люди на межі, які щось пережили, здобули або втратили. Люди з характером, характерники, люди з харизмою, агресори, лідери, ізгої та навіть злочинці. Мене цікавить все з чого "зроблена" людина. І мрію досягти такого рівня майстерності у фотографуванні, щоб коли дивився на людину, крізь об’єктив камери бачив її душу.
Ніщо не залишається у пам’яті назавжди, з часом все стирається, вивітрюється навіть найближче, найдорожче тьмяніє і втрачає кольори, коли не має постійного нагадування про себе.
Світлина має дивовижну якість - зупиняти відлік часу. Вона допомагає зазирнути в пережите минуле, а герої світлини живуть в іншому вимірі. Навіть вже через рік дивлячись на свої знімки, починаєш розуміти, що на світлині вже інша людина, і це вже не ти.
Десь в глибині зринула думка: а чого це мені подобається фотографувати обличчя. Я часом не збочинець?
Роздуми перервало чорне авто, що зупинилось неподалік від мене і станції метро "Вокзальна". Це був мікроавтобус, вікна тільки попереду, багажне відділення було без вікон. Авто скоріш призначене тільки для перевезення вантажу. Спереду видно тільки водія і біля нього пасажира. Два чоловіки жваво розмовляли, нервово палили цигарки та випускали дим в салон. Із-за диму їх вже погано видно. Водій явно сильно нервував і почав стукав кулаком о задню стінку, яка перегороджувала вантажне відділення. Мене вони навряд чи помітили, тим паче що між нами був розміщений рекламний щит, який пропагував дивитись телевізійну програму “Шустер-LIVE”, політичне шоу на національному телеканалі України. Хитруватий погляд і задоволена посмішка Савіка Шустера (ведучого програми) на передньому фоні і задимлене авто з нервовим водієм, який вже виліз з машини і долонею бив собі лоба, на задньому фоні мені сподобався. Я навіть теж посміхнувся. Кумедний кадр, вирішив я, шкода що зараз ще сутінки і замало світла для якісного знімку.
Авто раптом сильно захиталось, за перегородкою у багажному відсіку явно хтось ще є. Другий чоловік вийшов, вони відкрили задні двері і удвох витягли з машини вантаж, який був накритий ковдрою. Мені здалося те що було під ковдрою трохи зарухалось.
Ні, це мені здалося. Хоча ні, кому вони наказують: не рухатись. Невже під ковдрою людина.
Ні, ні, ні, форма ковдри трикутна і занадто низька, вряд чи так можна зв’язати людину, а потім ще так рівно поставити на землю. Адже те, що вони поставили на землю мало більше вертикальну форму ніж горизонтальну. Якщо правда це був не карлик. Може там під ковдрою і не людина, а щось невідоме, але живе.
Воно живе.
Ті двоє розмовляли і я їх чув.
- "Не двигайся". "Еще раз двинешься, в глаз заеду", - сплюнув. – "Как только тяжело с бабьем работать. Ноют и ноют. Достали меня, их сопли. Со всех щелей льется, вонючки. Зачем точки поменяли?"
- "Да успокойся!" "Это наша работа. Кому сейчас легко? Учителям? Врачам?", - грубий сміх. - "На козырные места два-три дня будем ставить бабье. Указ мамочки. Неужели забыл, какой праздник приближается?" А в этот период можно хорошо нарубить капусты на бабах."
Передчуття мені підказує, що я тут зайвий, хоча вони мене поки не бачать, завдяки цьому рекламному щиту.
Я підійшов впритул до Савіка Шустера і тепер ми дивились один одному у вічі. Про яке свято йде мова? Що вони так жваво обговорюють? І врешті-решт, чим вони займаються, що в себе включає їх робота.
Савіку як ти гадаєш: чим вони займаються? Тобі хіба не цікаво? Тобі все цікаво, ти і сам цікавий. Голоси стали чіткіше, але я їх вже не бачу. Переді мною тільки очі Савіка Шустера.
Вони продовжували:
- "Как ты их отличаешь?" "Мне они все на одну морду." "Я иногда не отличаю, бабу от мужика."
- "У меня своя метода."
- "А та вонючка все же убежала от тебя."
- "Марта?"
- "Не знаю, я ж тебе говорю, я их не отличаю."
- "Убежала." "Кстати именно тут, на вокзале."
Чоловіки підняли трикутний вантаж і понесли в напрямку метро.
- "Тачанку ей оставим?"
- "Нет, а то и эта убежит…"
Знову грубий сміх.
Вони відійшли від авто, пройшли біля мене і не помітили, хоча в саме цей час вже починає розвиднюватись. Дякую тобі Савіку.
Це були цигани. Так, так я не помиляюсь ці два чоловіки – цигани. Я перейшов на інший бік рекламного щита. Перед моїми очима стояв їх мікроавтобус.
Зазирнути поки вони пішли?
Хто вони?
Торгаши?
Але що вони продають? На сутенерів вони аж ніяк не схожі. Хіба не схожі? Я що знаю як виглядає сутенер? Ні не знаю.
Торговці наркотиків?
Щось мені підказує, що теж ні. Невже вони під ковдрою понесли наркотики?
Дурня!
Всього декілька кроків, непомітно зазирнути в авто. Ніби випадковий перехожий.
Вперед!
Що буде то буде.
Стоп, а якщо там ще хтось є? Скажу, що помилився. Як тільки наївно це буде виглядати.
На вбивць, ці двоє теж не схожі. Вбивці про важкий хліб вчителів і лікарів не згадають. І мало ймовірно що вони понесли труп.
Все мало часу, їди зараз або взагалі ушивайся звідціля і не шукай на одне місце пригод.
Далі всі дії були автоматичні. Я вже тримався за ручку задніх дверей мікроавтобусу. Серце так сильно гупає. Боже, що я роблю? Нащо мені це треба. Пальці впились в дверну ручку. Смик. Дверцята відкрились.
Фу…фу…фу…у...у…у!
Що це так смердить, аж очі ріже.
Так темно, нічого не бачу. Тут хто є? Про що я питаю, як тут можна всидіти. Що так може смердіти? Сеча? Не можу дихати. Повітря, треба повітря. Чистого повітря.
Я зараз блюватиму.
Треба присвітити. Де “мобіла”, де моя “мобіла”?
До горла вже підходить моя пісна вечеря. Екран мобільного телефону засвітився. Не яркий промінь трохи освітив тьму.
Те що я побачив настільки мене перелякало, що я впустив свій "ліхтарик”. Але він ще світився. Екран ось-ось згасне і я його не знайду.
Вже не знайду.
На мене дивились очі.
Очі!
Очі!
Очі!
Хто вони?
Це люди?
Боже який у них важкий погляд. Очі. І тут очі, і тут очі, і там очі.
Очі!
Це жіночі очі. Це були жінки. Так я не помилився це були жінки. Жінки не молоді, вірніше різного віку. Ой, вони почали рухатись, дивитись одна на одну. Зараз дивляться на мене. О Боже мій, у двох не було рук, одна неначе як вагітна, хтось тримався за обличчя прикриваючи пухлину на щоці, на підлозі теж щось лежить і корчилося від болю. Хотілось грімко закричати, але якщо я зараз відкрию рота, то точно на блюю.
Продовжуючи дивитись на ці погляди з під тьми, руками моторошно щось перебирав шукаючи "мобілу" на підлозі авто.
Ай…й…й! На ногу впало важке. Це ж саморобна таця на колесах яку використовують люди яким ампутували ноги, щоб пересуватись.
З мене досить, ось мій телефон.
Я ушиваюсь, це не моя гра.
Це не моє життя.
Це не я.
Я не хочу знати хто вони такі, чому вони такі скалічені сидять в цьому клятому фургоні, а не в лікарні, чи в дома. А може у них дома не має?
Тікай швидше, вони вже повертаються. Їх голоси, я їх вже чую.
Закрив двері і зайшов за авто з іншого боку, і знов забіг за рекламний щит.
Перевів дихання.
Глибоко вдихнув повітря. Свіжого повітря.
Таке відчуття, що я все робив закритими очима.
Я н і ч о г о н е б а ч и в .
Я н і ч о г о н е б а ч и в .
Я н і ч о г о н е б а ч и в .
Я не хочу цього бачити.
Ні, так не можна, я це бачив.
Я ц е б а ч и в.
Що тебе так перелякало?
Відкрий очі.
Відкрив.
Перед мною знову очі Савіка Шустера. Порадь мені: що робити? Він такий усміхнений, такий радісний дивиться на мене. Навіть мені здалося що він дуже сміливий. Сміливий, а чому б ні. Не те що я. Стою тут і ховаюсь за рекламним щитом, де в п’яти метрах від мене сидять люди, яким потрібна допомога. Адже їм потрібна допомога. Вони чекають на неї. Вони чекають на ТЕБЕ. Вони чекають саме на ТЕБЕ. Адже ТИ їх побачив, і вони вже надіються на ТЕБЕ. Чекають твоїх дій.
Ох! Як вам не пощастило, що саме я відкрив ці кляті двері, цього клятого фургону. Я нічого не можу вдіяти. Пробачте мені. Пробачте мені за мою беззахисність, слабкість та малодушність. Такий собі матусин синок, який ріс все життя в тепличних умовах, і раптом побачив реалії життя. І чому саме я повинен щось змінювати?
Саме в цей час згадався рекламний ролик, де Савік грав оленя, чи олень грав Савіка. Це спроба заспокоїти себе, відволіктись від побаченого. Але все-таки, скільки в цьому ролику мудрості, скоріш не в самому ролику а в поведінці Шустера. Відомо, що всіх публічних людей різні торгівельні марки спокушаючи великими грошима просять рекламувати їх товар. Всі вони погоджуються, але інколи забувають про свій статус публічних людей, з яких беруть приклад.
Віталій Кличко – символ здорового способу життя - рекламує пиво, а боксерські бої проходять під генеральним зміїно-горілчаним спонсором. Неначе він перед кожним своїм боєм випиває сто грамів горілки. Так само і силач Вирастюк і футболіст Шевченко. А останній не витримавши удар спокуси почав рекламувати навіть азартні ігри. Ось вам і сильні люди. Вони мені нагадують Іуду, який мав все, навіть можливість спілкування з Ісусом, але не витримавши спокусу грошима зрадив його за тридцять серебряників. Так і вони, наші "герої" зраджують в першу чергу себе, зраджують своє "Я".
Не те що ти Савіку. Звичайно і тобі пропонували, я в цьому впевнений, але ти не обрав горілку та цигарки. І не грав серйозного, ділового "мена", який досяг свого успіху завдяки вживанню кожного дня пляшки пива. Ти знайшов свій образ в олені. Олень - це сприятливий символ, що асоціюється із світлом, чистотою, відродженням, творенням і духовністю.
Подібно до орла і лева, олень - ворог змії. Олень це одвічна боротьба позитивного і негативного, світла і темряви.
Одним словом Савік, як я тобі зараз вдячний. Хоча до чого тут Савік. Савік тут не до чого. Це життя, просто життя. Суворе життя, де кожному розписані свої ролі. Одним дано втонути в золоті, а іншім в багні. Але всі неодмінно помруть.
Про що це я.
Не треба зараз про смерть.
Про смерть не треба!
Знову філософа з себе вдаю.
Руки тремтять.
Тихо, вони щось кажуть.
- "Ты что двери не закрыл?"– у мене перехопило дихання.
- ???
- "Будь внимательней!" "За эту зиму много потерь, хоть и морозов сильних не было." "И баб у нас мало осталось, мрут суки, как собаки." "Надо нових искать." "Снова по селам колесить." "Ладно поехали." "И позвони мамочке, скажи, что "вокзал" начал работать."
Мікроавтобус вже зник з поля зору, а я ще не рухався. Так і стою втупившись в рекламний щит.
Хто вони?
Хто вони?
Хто в…о…о…о…н…и?
Чим вони торгують? Вокзал, почав працювати.
Скажи матусі…
Матуся, яке гарне слово.
Матуся це любов.
Матуся це довіра.
Матуся це опіка.
Матуся а чи доречно воно в цій ситуації? Скажи матусі, що вокзал почав працювати.
- Громадянин Ваші документи!
Хто це сказав? Громадянин, як гарно звучить. Громадянин це хто або що? Громадянин – це людина чи звір?
Я громадянин?
Так я громадянин.
Я громадянин України.
Я хто, чи я що?
Я людина чи звір?
А ті, що в авто, хто вони? Вони громадяни? Вони люди чи звірі?
Боже я вже заплутався.
О це так ранок. Я так люблю ранок. Ранок це-початок, початок чогось нового, ще досі невиданого, недослідженого, невиміряного, незнаного. Це ніби нове народження, нове відродження…
- Громадянин Ваші документи. Слухай козел, я скільки буду повторювати. Документи у тебе є?
Документи? Згадав, як шуткувала моя бабуся, про папірці які роблять з людини – людину.
- … перший –третьому, перший – третьому я біля метро прошу підкріплення.
Стоп, що тут відбувається навколо мене. Світ такий змінний. Сьогодні ти перший, а завтра ти останній. Сьогодні ти повія, а завтра свята Магдалина. Сьогодні ти апостол, а завтра Іуда.
Знову Іуда… досить Іуд на сьогодні.
Біля мене раптом з’явився інспектор патрульної служби - сержант.
- О! Прокинувся. Обкурився, нарік кончений. Документи є?
- Є, - рука потяглась до кишені.
- Пробачте. Перший – третьому відбій. Перший – третьому відбій.
Тільки зараз помітив, що тримаю в долоні незнайому мені річ коричневого кольору. Хоча чому незнайому. Цю річ бачили всі хто хоч раз відвідував театр, або кінотеатр, здавав верхній одяг до гардеробу і взамін отримував жетон з номерком гачка. Це жетон і теж з номером - номер вісім. На зворотному боці видавлено слово, або ім’я – "Марта."
Мабуть випадково підібрав, коли шукав мобільний телефон.
Не знаю чому я зараз поклав цей жетон собі до кишені. Все на сьогодні досить ранкових прогулянок пора йти на роботу.
Щоправда настрій зіпсовано. Мене ніби заливає якась сумна при сумна хвиля. Так хочеться порадитись з кимось. Просто побалакати.
Я трус. Дійсно я трус, бо я боюсь. Мене всього колотить відчуття страху і беззахисності. Як бути? Що робити? Як далі жити?
А що врешті решт трапилося? Завтра вже все забудеш. Що ти там побачив: скалічених людей, ось і все. Зрештою, а що ти міг зробити? В світі багато скалічених людей, ти і сам з таким стикаєшся бо займаєшся реабілітацією паралізованих діточок.
Знову все повернеться на своє місця і ти будеш жити як усі.
Як усі.
Як усі.
А хто такий "усі"?
Чому всі беруть за приклад цього - "усі"?
Хто це? Я ніколи не бачив цього -"усі".
А ви бачили?
А ви чули?
А ви читали?
А ви відчували?
Людська дурість – бажання жити так, як живе той, якого ніколи не знав. Людська слабість – прийняти того кого знаєш. Людство бачило Бога, але відмовились жити по його правилам, краще жити по правилам "як усі".
Перед очима ті очі. Очі, що на мене дивились з пітьми того клятого фургону. Думки роїлися в голові. Їм була потрібна допомога? Треба сказати цьому патрульному. А що я йому скажу, я навіть номер не записав. Дурень і трус. Ні, більше трус ніж дурень. Чому він раніше не підійшов? Треба нарешті йти.
І чому цей сержант не зводить з мене очей. Не туди дивишся… козел.
Біля входу метро продавці преси вже розклали газети.
Метро. Боже… метро!
Що вони віднесли до метро? Біля входу вже почав збиратись натовп. Підземка ось-ось розпочне свою роботу. Диктор залізничного вокзалу ледве встигає робити оголошення. Люди все прибували і прибували, ніби вони з під землі з’являлись. Багатоголосся юрби народжувало особливий вокзальний шум. Обтяжені клунками люди кудись поспішали.
Починаю пробиваюсь скрізь натовп: клітчаті дорожні сумки, плач дітей, кішки, собаки, здаю кімнату біля метро…, шановні гості нашого міста запрошуємо вас на екскурсію…, київський торт, пропоную роботу, поповнюємо рахунки, міняю долари, пиріжки, гарячі пиріжки, таксі, таксі не дорого, скільки, куди...
Місто прокинулось. Відлік пішов.
Ранок мене вже не цікавив.
Що означає: "вокзал" почав працювати. На козирні місця будемо ставити тільки баб. У нас мало баб. Треба шукати ще баб, їздити по селах. Матуся, скажи матусі… Ти що забув яке свято наближається? Свято, наближається свято…
Свято!
Свято!
Які свята в березні. Адже зараз березень.
Ху…ух…х.
Да… врешті-решт що вони віднес….
Хруст. На щось наступив. Дзвін монет.
Переді мною на східцях, що біля входу до метрополітену сиділа жінка одягнена в старий мотлох. Одягнена занадто легко, хоча зараз тільки початок березня, ще холодно, і ще будуть морози. Ніг у неї не було. Ноги ампутовані. Запах, той самий запах.
Вона почала збирати копійки, чіпляючи їх довгими і брудними нігтями. Руки, які у неї пухлі руки, це від морозів.
Я так і стояв, як вкопаний і дивився на неї. Раптом вона підвела голову і подивилась на мене.
Очі.
Такі очі, з таким поглядом я бачив в фургоні. Таця на колесах, що впала мені на ногу. Це її таця.
Питання: - Чим торгують люди?
Відповідь: - Злиднями.
Торговці злиднями.
___________________________________________________________________
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.
ID:
257017
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.05.2011 14:51:19
© дата внесення змiн: 01.05.2011 15:26:09
автор: UA
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ти тут бував?
