Як же добре знаходити щось, що, здавалось, вже щезло,
Світ вже бачив, як щось засмоктало у пекло чи рай.
Щось калічили словом та ділом атланти кремезні,
Щось кидали в вогонь і завзято кричали “Вмирай!”.
Щось пручалось, зі злістю казало слова вільно дикі,
Час від часу вдавало із себе слухняно покірну вівцю.
Своїм духом вганяло катам щось кілки із осики.
Позбавляло тіней напівсна, напівмрій та терпцю.
Це тривало роки, а, можливо, й століття...
Щось чекало чогось вперто в нетрях полиць,
Щось чекало голодних – приходили сонні та ситі,
Зі слідами минулих тіней поміж зморшок обличь.
Щось чекає й надалі у камені, хмарах та прозі.
Щось тікає від мене вже вкотре крізь ґрати вікна.
Щось лишає мене у ілюзій міському барлозі.
За вікном виростає з повітря прозора стіна.
