В очах на лузі сіножаті ,
Так ранок пахощами цвів .
І я малий ридав в лататті .
Не міг спинити косарів .
Туман сльозу зронив росою ,
На щойно скошений покіс .
Людська рука пройшлась косою ,
Де льон зозулин щойно ріс .
Впав бідолашний , мабуть сонний ,
Прикривши рану пелюстком .
Мов у ві сні , страшному , чорнім ,
Як пташка з відтятим крилом .
Голівку зміг би ще підняти ,
Бо ще в стеблі буяла кров .
Однак на ніжки вже не встати ,
Він зла людського не зборов ...
Відкрив свої блакитні очі ,
Назустріч руки простягнув ,
Що назавжди його підтято ,
Того майбуть не осягнув .
Чи можна жаль , оту забути ,
З роками сумнів не втіша .
Не можу досі , я збагнути ,
Що в нього теж була Душа ...
я погоджуюсь з Ольгою) А від себе хочу додати,що і у льону є душа, бо ще Леся устами Мавки промовила, що нічого неживого в лісі і в природі немає.
Чудовий вірш! Дякую Вам.
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00