У океані човен плив.
Самотній, що ж він там робив?
Вітрила вітер пошмагав,
А він немов сліпий блукав.
Пожовкла фарба, ніс кирпатий,
Побитий, бідненький, пом’ятий.
Та гордо голову тримає.
І далі все кудись втікає.
Він знав, що хоч куди іди,
Не стане менше тут води.
Та розсікав він синь тверду,
І молився тихо: «..я знайду..»
Як мав би календар то знав,
Що час швидкий минав,
Десь листя в кризі замерзало.
А десь й зими уже не стало.
Збігали дні і місяці,
А він усе твердив воді :
«..я все ж знайду! Я відшукаю!,
Я зможу це, я вірю, знаю!..»
Не було сили, та намагався.
Хоч час і бив та він не здався.
Він не зумів на мить спинитись,
І продовжував із вітром битись.
У день коли вже сил не стало,
Й здавалось – марно все було.
Його із берега позвало,
Дзеркально чисте джерело.
Він думав – марево, наснилось.
Тож руки – весла опустив.
Та з берега світло спустилось,
І човен знов намов ожив.
Покинувши усі турботи,
До берега чим дуж він плив.
Тримали все ще його води,
Та він все ж землю полюбив.
Не мила йому та свобода,
Де він самотній, де один.
І хоч яка вже там погода,
Та він минуле відпустив.
У затінку древ, він знає,
Що більш ніколи у житті,
Він океан не покохає,
Бо бачить світ і в джерелі.
