Не в тридев’ятому царстві і не в тридесятому королівстві, не в давні таємничі часи трапилася ця загадкова та до кінця ще не з’ясована ніким історія.
Сталося це минулого літа у мальовничому подільському селі, куди Павлик приїхав до бабусі на канікули. Називалося це село… Зрештою, неважливо, як воно називалось, адже подібне могло трапитися у будь-якому куточку України, тож не будемо ображати інші населені пункти.
Отже, історія починається.
Позбавлений доступу до комп’ютерних ігор, супутникового телебачення та інших звичних міських розваг наш знуджений герой вирішив дослідити околиці. Бешкетлива дитяча душа прагла пригод. А різнокольорові невеличкі будиночки у сусідському саду так і натякали на ці пригоди. Якби ж то знаття, що то буде за пригода. Але, все по порядку.
Звичайно, міський хлопчак не знав, що за парканом – пасіка бабусиного сусіда діда Миколи. Та звідки ж йому знати. Адже ні справжніх бджіл, ні пасіки Павлик ніколи не бачив. А мед для нього асоціювався з яскравими баночками в супермаркеті.
Озброївшись про всяк випадок лозиною, хлопчина із спритністю японського шпигуна-ніндзя одним стрибком подолав невисокий паркан, вужем ковзнув між кущами порічок та малини і ось він уже біля крайнього вулика.
- Агент на місці, чекаю подальших вказівок, - пробурмотів в уявну рацію Павлик.
Бджоли,не звертаючи на нього уваги,снували біля льотків.
- Розпочинаю другу фазу операції – знищення ворожого штабу, – довга лозина кілька
разів всунулася в льоток.
У вулику загуло сильніше
- Заключна фаза операції – відхід.
І в цю мить якась метка бджілка вжалила хлопця просто в носа.
- Ва-а-а-у-у, - зарепетував «агент».
І запланований «відхід» перетворився на панічну втечу.
Ввечері, лежачи з холодним компресом на носі, на прохолодній та м’якій бабусиній перині, Павлик обмірковував план помсти ненависним бджолам.
- Перекину вулика. Ні, заллю водою, ні, краще спалю. Точно, спалю, - з такими недобрими
думками він і заснув.
Посеред ночі Павлика розбудив незвичний шурхіт та тьмяне світло. Він нехотя розплющив одне око, потім інше і …побачив перед собою величезну бджолу із невеличкою короною на голові. Саме від неї линуло бліде сяйво, а шурхіт видавала бджола своїми крильми.
- Ох, я тебе зараз… - потягнувся хлопець за подушкою, та тільки тепер усвідомив, що
то не бджола велика, а він маленький-маленький.
- Ой леле! Що ж то тепер буде? Як далі жити? А якщо мене не помітять і розтопчуть.
Або ще гірше – зжере ця здоровезна бджола.
- Не бійся, хлопчику, - пролунав у Павликовій голові мелодійний голос. Я не
скривджу тебе, хоча ти і завдав шкоди моєму вулику. Я розумію, що то не зі зла, а через незнання. Якби ти знав, як важко працюють бджоли, та яку користь приносять вам, людям, то ніколи так не вчинив би. Я знаю, Павлику, у тебе добре серце.
- Хт-то ти? З-звідки знаєш, як мене звуть? – тремтячими губами пробелькотів
хлопчик.
- Я – королева бджіл. Можеш називати мене Лаурою. А твоє ім’я я почула
випадково, коли ти розмовляв із бабусею. А взагалі то ми, бджоли, знаємо про вас людей дуже багато, адже жили ми на Землі ще задовго до динозаврів. А тепер, якщо не боїшся, летимо до вулика, там побачиш наше життя. І Павлик не злякався…
О, що то була за подорож! Наш герой був вражений тим, що побачив. Гідом у нього була сама королева Лаура.
- Ось це у нас склади готової продукції, - показувала вона лапкою на важкі запечатані
стільники. Тут ми зберігаємо мед та пилок. Для нас це їжа, а для вас – ще й ліки та вітаміни, які збагачують організм мікроелементами, зміцнюють імунітет. А це, - показала Лаура на густу білу речовину, - маточне молочко, ним бджоли годують свою малечу, а люди використовують з лікувальною метою.
З кожною хвилиною Павлик дізнавався все більше і більше цікавого. Виявляється, життя людей і бджіл тісно пов’язані. Віск – будівельний матеріал бджіл – люди використовують для виготовлення свічок та меблевих мастик, бджолиний клей, прополіс, у медицині. Навіть з бджолиної отрути роблять ліки, що допомагають при хворобах кісток та суглобів.
- До речі, для цього не обов’язково жалити, - сумно посміхнулась королева, - ми,
взагалі, жалимо тільки для самозахисту. Адже після укусу бджола гине. Отрутою ми можемо ділитися з людьми за допомогою спеціальних пристроїв.
Павлик похнюпився, адже через його безоглядну дурість загинула маленька бджілка.
- Я знаю, що тебе мучить, хлопчику, - мовила Лаура, - ми пробачимо тебе за однієї
умови. Пообіцяй, що ніколи не будеш завдавати шкоди бджолам, а будеш допомагати їм. У нас теж багато ворогів, з якими ми не в змозі справитися: оси, шершні, миші, щурки-бджолоїдки…
- Я обіцяю, обіцяю!!!
- А зараз тобі вже час додому повертатись.
Хлопчака охопив срібний туман. Десь далеко пролунало:
- Прощавай, Павлику…
- Павлику! Вставай, Павлику! – бабуся легенько торкалась хлопчикового плеча.
- Невже це був сон? – майнуло в голові.
- Вмивайся та будемо снідати. Сьогодні приходив дід Микола. Запитував чи не хочеш
ти допомогти йому на пасіці. Але ж ти бджіл боїшся.
- Не боюсь, бабусю, вони зовсім не страшні, якщо їх не ображати. А вчора я сам був
винен.
Через годину Павлик з підскоком біг до сусіда, на ходу складаючи веселу пісеньку.
Сонечко встало,
Росу позбирало.
Вулик зігріло,
Бджіл розбудило.
Бджілка летіла,
На квіточку сіла.
Медку позбирала
Всім друзям роздала.
Ну, що ж, згода : на "ти". Мабуть ти просто інший і у тебе на все є своя неупереджена думка, а як людина різносторонньо розвинута,інтелектуальна, маєш свій світогляд. Він може бути не всім зрозумілий, адже твої поступки не входять до рамок дозволеного. Я бачила як ти доказував свою точку зору Соліній: щиро, відверто, емоційно.На жаль, багато людей втратили цю здатність: переживати справжні почуття, все більше масок і імітацій. А щодо дітей -то саме перед ними ми відкриваємся і є по справжньому щирими.Побільше з нею спілкуйтеся і частіше пишіть разом - у вас це чудово виходить.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...Хм...Я,чесно кажучи, "озадачен"...Просто мене ду-у-уже рідко хтось сприймає таким,як я є без критики. Згоден,я багато в чому виходжу за рамки "дозволеного".Я просто не розумію,навіщо ті "дозволи". В юності захоплювався Ніцше. Дарма його вважають предтечею нацизму.Можливо,через нерозуміння терміну "надлюдина". Він бо мав на увазі не расову зверхність,а прагнення людини позбутися отих "рамок",які сковують волю,свободу,прагнення до пізнання...
Не люблю масок,не люблю прогинатися під світ. І нік "посполитий",обрав недарма.Бо вважаю себе плоттю від плоті і кров'ю від крові народної. Божиттєвого досвіду набирався не тільки в університетах. Довелося пізнати,що таке "людське дно",всього бувало.(трохи пафосно вийшло )
Що ж, я вас вітаю - цей твір пронизаний любов"ю, а не болем. Я б назвала це дитячим оповіданням, адже дитині снився сон.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую.Щодо сну, то я не впевнений,що то був сон)),тому й назвав казкою. Якщо чесно, то твір вийшов таким через те, що писав у "співавторстві" з донькою і для неї.А донька,то, мабуть, єдина істота, яка робить мене м'якотілим та сентиментальним. Хоча, навряд чи я насправді такий.) Для одних я - життєрадісний жартівник-балакун. Для інших - "грубий, цинічний , аморальний тип".То як кому більше до вподоби. Мабуть,кожен бачить те,що хоче побачити)
Вибачте за досить розлогу відповідь, інколи проти ночі люблю "побалакати"))
P.S. Можете звертатись на "ти". Я такий же демократичний, як і цей сайт. Тим більше, ми вже знайомі не тільки заочно.
Ще раз дякую, що завітали.
Така гарна казочка! Чудо! І скільки цікавого матеріалу!!!
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Любо Колись для доньки написав Ще з дитинства захоплювався творами Всеволода Нестайка.Тож,здається,зрозумів,якою має бути дитяча література.Звичайно,моє творіння- "жалкое подобие",але... А матеріал... Покійний батько був завзятим пасічником,то і мені намагався передати.
)
)
Колись для доньки написав 
