… А караван іде, іде…
Йому уже давно байдуже,
Що якось десь комусь не дуже,
Йому немає просто діла,
Що жити десь комусь несила,
Хтось вмер від спраги,
Хтось від болю…
Він не чужу, а власну волю
Степенно втілює в життя.
Без сумніву, без каяття
Іде собі серед пустелі.
Десь дім упав, у когось стеля
От-от розійдеться по швам…
Хвостом намалював фіг-вам
І боязко окинув оком
Всі бурдюки, що висять збоку.
Ото халепа! Верблюжата
Щось стиха стьобнули у тата!
Ну, що ж, не варте те тривоги,
Зіп’ятися якось на ноги
І їм потрібно, і братам,
І навіть тим, хто десь отам
В хвості плететься
Звичним шляхом.
Ну, не останнюю ж рубаху
У бійці розірвав сусід!
Тому би вирватись вперід,
Щоб залишити і свій слід
Серед неходженої дюни.
А десь далеко носять труни,
В яких і люди, і дома.
То все мілке, то все дарма.
І караван собі іде…
Чи знає й сам, куди бреде?
Це називається: допекло. Сміло сказано. Жаль верблюди в каравані притворилися сліпими й глухими - їм так легше йти: не чуть,як собаки гавкають. За нас, Іночко.
Інна Серьогіна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таких не наздоженеш!