На мою думку, жалість – це каталізатор добрих почуттів душі. Вона різна. Залежно від ситуації: можна цинічно процідити крізь зуби: “Мені тебе шкода”, а можна плакати разом з небайдужою людиною і шепотіти: “Як же мені тебе шкода”, чи можна, з усмішкою, іронічно висловлювати свій жаль, за чимось, що насправді й не варте цього.
Жаліти і приймати жалість теж можна по-різному.
Багато є сильних людей, які не терплять жалості до себе. Дехто навіть панічно не переносить жалість і старається не демонструвати свій жаль. Можливо тому, що це робить когось слабшим.
Є люди, що люблять пожаліти себе, авжеж нам всім деколи це необхідно, аби воно не переросло в постійне нарікання на життя, на всіх і вся.
Жалості не потрібно боятися. Потрібно навчитися ненароком її показувати і з терпінням приймати.
Коли людину пожаліли – це не означає, що відібрали її гідність. Виявити свою жалість – не слабкість характеру.
Правда, від самої жалості ні тепло, ні холодно... в слід за жалощами мали б ожити такі почуття як: милосердя, співчуття, підтримка, розуміння... буває з жалості починається і любов (тільки бідна та любов, що тримається на жалості). Не вірю, що з жалості можна когось чи щось з ненавидіти, скоріше навпаки: з ненависті можна обізвати жалюгідним.
Погано бути безжальним, але тут також є різні моменти. Ще гірше бути байдужим.
Головна перевага жалості полягає в тому, що вона не дає шансів байдужості. Проте, у боротьбі безжального з жалісним – завжди перемагає безжальний.
А ще – можна давити на жалість... Є майстри з цього виду катувань. Але це вже інша історія.
Листопад 2011