Коли на землю спустилась м'яка ніжна літня ніч, я відправився в пекло. Я не питав, як воно виглядає ні в кого, чужі описи мене не влаштовували, тому я зробив собі власне.
За столом ведеться тепла бесіда, людський гомін заповнює тишу в кімнаті, а я стою за дверима. Коли заходжу всередину, на столі холоне чай, стільці пустують. Нікого нема.
Вони, можливо, зараз піднялися нагору ‒ я ж чую їх гулкі кроки, що струшують зі шпалер пил? Я піднімаюсь нагору, але їх немає і там. Кімната темна, умеблювання поглинає скупеньке світло з вікна.
Сирени автомобілів швидкої допомоги кличуть мене вийти на балкон. Он, видно їх: на пустій дорозі колона з чотирьох білих «бусів» несеться геть. Синій проблискових маячків став єдиним виразним кольором цього сну.
Я покидаю балкон в кімнату, що вже не в цьому вимірі. Сатана показав мені істинну печаль, одну з можливих кар не знаю за що.
- Ти будеш мучити мене?
- Не в цьому королівстві.
