Чи пам'ятаєте ви дзвони сліз моїх?
Чи може скрегіт міцно стиснутих повік?
Чи сміх до хрипу, мною спам'ятований навік,
У вашій дикій думці ще не стих?
Чи знаєте ви як болить душа моя,
Коли удень в очах згасає світло,
Коли п’янять нарциси, що розквітли,
І спогади з дитинства мучать як?
Ви всі свої, і всі, однак – чужі.
В гостях Землі – лиш привиди безликі:
Лиш щастя й горе роблять з нас Великих.
Проте живіть, хоча б в моїй душі.
Ви – мій оплот, і ви ж моя надія,
Ви – прагнення й єдина моя ціль,
Безумна радість і міцний духовний біль,
Мій пам’ятник мої прадавній мрії.
Тож будьте лиш зі мною перед всім,
Бо ви такі близькі й такі далекі,
Мов у ключі у небі білому лелеки,
Я прошу просто бути. Вам усім.
Без ваших лиць миттєвості – пусті,
І світ з роками тліє безупинну.
Я задаюсь питанням лиш єдиним:
"Куди поділись, зникли ви усі?"
(05.05.12)
