Сріблом присипана земля висвічувалась в сизій імлі. Ранковий холод обгортав її з усіх боків, нагадував – зимова пора править своє. Похмурі днини січуть то крижаним снігом, то холодним дощем, то плюскають калюжами, то колючим вітром хурделять... Зимовито, як каже сусідка. А як для Вії, то зимовито саме у її душі. То природа просто ще не налаштувалася на зиму. Та й осінній порі не хочеться поступатися. Небо зорить сріблястими крижинками, що плавно злітають з висоти, переливаючись зимовими барвами. „ Ні, таки зима справжня чарівниця. Це ж умить вона застилає білосніжним килимком все навколо. І така чистота наступає... – задумалася Вія, дивлячись з вікна на засипане подвір’я. – Оце б так в душі засипати зотлілу від печалі золу кохання. Щоб знову чистою стала її зневірена душа. Так ні ж! Ятрить, в’їдається гарячим попелом в самісіньке серце. Не присипати згоріле нічим”. – снувала одна за одною думки дівчини.
А через хвилинку Вія полинула в спогади, які так старанно старалася обминути...
Все розпочалося з банального ворожіння. Зупинила її немолода нечупарна циганка в автобусі. І хоча Вія відбивалася від неї як могла, таки зачепило дівчину її правдиве вгадування прожитого життя. Доносилось до слуху те, що вже пережила. І непомітно прислухалася до її пророчення. А циганка вже витягувала Вію з автобуса, все пророкуючи наступний хід долі. Отут на зупинці і вивідала Вія невідану історію свого життя. Не вірилося, що так має бути та все ж дослухала пророцтво ( за немалу плату, звичайно) до кінця. І так воно закарбувалося в її думках, що всі події, які відбувалися обов’язково звіряла з ворожінням. А події, дійсно, розвивалися, як пророкувала циганка.
„ А може, все ж випадковість?” – все ще сумнівалася Вія. І знову констатувала факти: це вже вона знає. Отак і жила, ніби звіряючи своє життя за планом циганки. Отож, коли познайомилася з Нілом не здивувалася. „ Жонатий, старший, з дивним ім’ям, все сходиться. Її майбутній чоловік.” І вже не опиралася, не озираючись, кинулася в вир почуттів. А коли він одягнув на її палець колечко, згадала останні слова циганки. „ Ти будеш з ним заручена.” Тоді їй було цих слів досить. А сьогодні Вія зрозуміла, що зарученою вона стала з одруженим чоловіком. „Чи ж так має бути? - хотілося запитати в циганки. - Якось воно буде, адже долю не впросиш, коли це в її планах”, - піддалася пристрасті Вія.
Стосунки переростали в сімейне життя. Ніл був у Вії першим її чоловіком. От тільки у Ніла було дві сім’ї. І в життя Вії почала вмішуватися людська зневага. Спочатку, це були її сусіди, потім рідні, друзі, колеги, і нарешті, застогнала її совість і гідність. Все це стерпіла б, мабуть, Вія, бо доля ж така, думалося. Та коли під дверима увечері побачила двоє дітей, які прийшли за татком, душа здалася.
- Нілку, тебе твої діти шукали, тут у мене. Хіба вони знають, що ти тут живеш?
- Знають, Яв ( так смішно передражнював її ім’я Ніл).
- То чому ж ти не з ними, якщо ти їм потрібний? – сердито перепитала.
- Вони почекають, - недбало відповів.
- Як почекають? – не зрозуміла Вія. – Ти що ж повертатися маєш? А як же запевнення, що все вирішиться і ми назавжди будемо разом? – аж застогнала запитаннями молода жінка.
- Отож і вирішиться, не турбуйся. З кимсь таки буду, не хвилюйся, дурненька, - спробував перевести у сміх розмову Ніл.
- А як же наша любов... - не доказала Вія речення. Вона зрозуміла, все зрозуміла. Циганка не доказала її долю.
Тепер майже всі вечори перетворилися на кошмар чекання. Діти
приходили все частіше і частіше. Гнати з-під дверей їх Вія вже не могла. Діти сиділи при порозі і чекали батька, а молодесенька жінка, топталася по квартирі з кутка в куток, готуючись до важкої розмови. І так щоденно. Розмови не виходило. Ніл, переговоривши з дітьми, відправляв їх до домівки, а Вію пристрасно обнімав, обіцяючи, нарешті, розпочати вирішення їхньої сімейної долі.
Так пройшов рік спільного, якщо можна це так назвати, життя. Любов не покидала Вію. Апогей пристрасті до першого чоловіка в її житті
переповнював жінку. Вона прощала його зверхність, що стала майже щоденною в його поведінці. А якось зневажливо прикрикнув, коли здивованим поглядом кивнула на дітей, що сиділи, вечеряючи, вже за кухонним столиком.
- Вони побудуть у нас, поки мати у від’їзді, - сказав рішуче Ніл, не дозволивши Вії заперечити.
Так його діти перебралися у квартиру Вії. І, як здалося їй, надовго і напевно. І справді, життя зовсім змінилося. Скрізь була сім’я Ніла: його діти, його гості, його родичі, його друзі, і, нарешті, його дружина. У Вії спочатку була її кімната, куди вона ховалася від галасу всього сімейства, і куди ще деколи приходив пристрасний коханець. Вже тільки так в думках називала коханого Вія. Ця шалена пристрасть, ще колошматила душу і тіло враз дорослої дівчини – жінки. Але часто вже приходили і дивні думки закінчити цю виниклу, напророчену „трияду”. Не розуміла, що ж ще стримує її від розриву цього зв’язку. Словам Ніла вже не вірила, а щось все ж не дозволяло розрубати такі стосунки. „ А може, ще, а може..?” – втішала себе жінка, - згадуючи циганку.
Дружина Ніла відвідувати їх почала все частіше. Нахабно заходила до квартири, не звертаючи уваги на Вію, починала порядкувати. До розмови не давалася, щось пояснити не хотіла, просто зиркала на Вію і відходила, залишаючи чергове запитання у повітрі. Та коли почала залишатися на ніч у квартирі Вії, у її ж кімнаті, жінка не витримала.
- Ніле, цьому потрібно покласти кінець. Ви вже скрізь, я не маю де спати,
- хмуро розпочала Вія, нарешті зважившись, на гостру розмову.
- Сонечко, - безхмарно посміхаючись, відповів чоловік, - поспи на кухні,
потерпи кілька днів, все стане на своє місце, ось побачиш, - ще міцніше пригорнув скривджену жінку дивак.
І дійсно, перебула на кухні Вія недовго. Притиснута в гарячих обіймах не почула, як клацнув замок у дверях. На порозі кімнати стояла дружина Ніла, і її родич, що теж частенько заходив до квартири.
- Ось, будь свідком, Петре, дивись, як плутається з моїм чоловіком дівка. А сказала, що квартиру здає нам. Будеш свідкувати в суді, - єхидно посміхаючись дивилася, як спантеличено схопилася Вія з ліжка. - Ну хіба що піде геть, тоді я не буду її „ соромити на всю вулицю”, - спростила такими словами розмову майбутня господиня дому. - Ось і речі я зібрала. Котись, дівонько, досить прикохуватися біля мого чоловіка. Подякуй, що плату не вимагаю за експлуатацію, - голосно зареготала Варка.
Шукаючи якоїсь підмоги, Вія ще озирнулася на Ніла. Та переможна , невідома досі його посмішка тільки підтверджувала здійснений ними план. Це вже зрозуміла Вія, тому голосити собі не дозволила. Ще на мить перемогла в собі гидоту до цих людей, ні не людей, а нелюдів. Пройшлася квартирою, на ходу відбираючи найпотрібніші речі. Вийшла за двері, стала за порогом.
„ Куди, куди вона зможе піти? – задумалась. - До Валентини, її старшої колеги, хоча б до ранку,” - закрокувала вглиб темряви. „ Що сказати, як пояснити ситуацію?” - перебирала думки. Не знаходячи варіантів, Вія підійшла до будинку давньої подруги. У вікнах Валентини ясно світилося. На її стук двері широко відчинилися.
- Вія? – здивувалася Валентина. А я чекала Калініна, вийшов за батоном для грінок, - почала пояснювати чому з такою безпечністю відчинила двері. - Це двоюрідний брат з армії попутно заїхав, - все ще пробувала пояснити про гостя Валентина. Але помітивши дивність поведінки її меншої подруги, примовкла, провела вглиб кімнати.
– Присядь, Віє, потім поясниш, - прикрила долонею вуста спантеличеної дівчини. Стукіт у двері покликав Валентину піднятися. А Вія схилила голову на коліна. Сором спалював її душу дотла. Сором і безвихідь. А ще в глибині серця булькотіла образа на циганку.
- Знайомся, Віє, це Калінін, а це Вія, - представила подруга один одному своїх пізніх гостей.
- Дивне ім’я, - одночасно вимовили гості, потискаючи руки. І розсміялися.
- Мені циганка наворожила знайомство з дівчиною з дивним ім’ям... – не доказав слів Калінін, засміявся, помітивши дивний сміх на обличчі пізньої гості.
- Одруженого і старшого... - і собі голосно розсміялася Вія.
- Ні, карооку і однолітку, - підтримав і собі жарт русочубий юнак.
Вечір вдався. Весело слухали армійські пригоди Калініна. І Вії зовсім не хотілося пояснювати причину свого пізнього приходу сьогодні. Лише невеликий чемоданчик, залишений при порозі, нагадував, що історія її неочікуваного приходу не проста... а таки, напророчена...
Та наступний день Вія запланувала жити вже без пророцтва, а за законом повноправного володіння власним життям і майном.
ID:
382968
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.12.2012 20:59:43
© дата внесення змiн: 06.12.2012 20:59:43
автор: Тетяна Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|