Як ми шануєм давнину,
Як тягнемо до свого дому
Стару підкову чи корону,
Чи зігнутий старий мідяк.
А от в науці, все не так –
Ми гордо прагнемо нового.
Нових ідей, нових понять,
Нового бачення старого.
Проте під Сонцем новини
Здавен – прадавна вже немає.
Лиш є мінлива суєта
І Правда, що не всі шукають.
Філософи як пустоцвіт,
Снують барвисте павутиння:
На кожен смак, на кожен вік,
На кожне хибне розуміння.
В них вольнодумство понад все,
Між пеклом і між небом бродять.
І на кінці суєтних днів –
Нічо не знаючи відходять.
Можливо, доля в них така,
Бо маючи достатній розум
Не спромоглися на той глузд,
Щоби звернутися до Бога.
Напевне мавпа – бабця їх.
Всі добре розуміють фразу:
«На цьому світі – ви боги»
Бо помста прийде не відразу.
Агов, та помста близько вже!
В спотворених людських стосунках,
В планеті знищеній до тла,
В нищівних смерті поцілунках…
Чи вам потрібно більше ще,
Чи прикладів сучасних досить?
Але приречений й тоді –
У Бога прощення не просить…
Старий мідяк, старий камін
Приносить ейфорію, спокій.
Сховатись, зникнути на мить…
Нехай ніщо нас не тривожить.
