Почорніли сині хмари, люди наче тіні,
Збайдужілість і відлюддя, як у домовині.
Обідрали воріженьки, одягли в свитину.
За що маєм таку долю, за яку провину?
Защо ж довго так топтали нашу добру вдачу,
Душу їсти розпочали, гідність на додачу.
Та стривайте, зупинітесь, терплячка ввірвалась,
Бо вже в крові від наруги пам'ять обізвалась.
Обагрилось знемоглося, серденько терпляче,
В поковиллі в чистім полі сиротою плаче.
Знов настали гіркі днини, як в лиху годину,
Славу лицарів козацьких, кинуто на кпини,
Ой дай Боже хозарюгам це життя собаче,
Довело вже геть до ручки, плем’ячко щуряче.
Мало, мало предки били, гнали у три шиї,
Мо забулися іуди, - з Хозарату змії.
До страждання і до горя ви як пень глухії,
Вражі дітки Каганату, вороги лихії.
Йдіть по доброму вас просим, хату нам звільніте,
Щоб за вами навіть сліду не лишилось ніде.
Засвітило з горизонту, зове батько сина,
Кобзарі з могил повстали, проводжа дружина.
Стоїть коник вороненький, не встоїться грає,
Козаченько сокіл ясний, уже поспішає.
Достали!..
Пора, брат, пора!... Зухвалості, лукавству хижому - немає меж.
Якби ж вожаки "многогетьманні" не були самоїдами й вели саме на ворогів народу!..
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
..а той козак - сокіл ясний, що вже поспішає - мабуть князь наш Київський Святослав... він знає, як усіх цих "хазарових" геть з хати в шию припросити...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
