...Інколи буває так, що ритм твоїх думок і їх хаотичний порядок віддзеркалюється в зіницях якоїсь досі не знаної людини. І в такі хвилі (зазвичай вони дуже короткі і слизькі) несподівано для себе відкриваєш новий екватор, стоїш на ньому без черевиків і слухаєш шум ручки, яка намагається з усіх сил те все записати. Поряд гуркочуть усі колеса світу, до дірок протирають асфальти, вриваються у твій особистий простір газетними шпальтами нові події, чомусь одразу вмикаються усі ліхтарі і стає так денно, що ти почуваєшся високовольтним їжаком, який одним дотиком здатен розірвати всесвіт.
Такі ось відчуття паперові.
На них завжди є клякси.
Перекреслення і помилки.
І воно наче і правильне, бо як же інакше має пахнути ніколи не знана людина?
Ось так він розпочав писати свою чергову книгу. Його початки завжди пахли божевіллям чи шизофренією і він того не лякався ніколи. Талант – то ж завжди двояка палиця, по якій він так впевнено ходив, не підозрюючи про кінцевість. Цього разу то вже мала бути вибухова суміш себе у прозі, так аби одразу стати відомим, аби за одним помахом і на всі книжкові полиці, аби автографи (хоча то дурне, йому треба навчитись ставити підпис, а не малювати літеру над якою голову ламає каліграфічність).
Пройнятий теплом малої квартирки, що на узбіччі міста, де стіни вміли мовчати і не заважати йому дихати, він розпочав таки виболювати себе на папір. Не знав чи то від нестачі вітамінів в організмі, чи то від надлишку нікотину у голосі, чи то ось таке наближення віку Ісуса, але знав , що тим зуміє відкрити нову грань себе у собі.
Інколи буває так, що ритм твоїх думок і їх хаотичний порядок віддзеркалюється в зіницях якоїсь досі не знаної людини...І там заплутується туман, кристалізується кисень, житуть весни і всі безхатьки. Інколи так буває...