Мені сковують ноги усі твої перемотані нитки, що живуть на стінах днів, які минули вже. І коли хтось стукає у вікно, передчасності звуку у моїй гортані знаходять віддалини обпечених морем свіжостей, втамовують спрагу моїх кораблів і знову перемальовуються на крайності горизонталей, що тримають небокрай і крайозем. Такі потоки найкращі для осмислення відношень себе в собі, вирахування відсоткової маси відчувань у погляді і сприйняття крейдового осаду минулорічних відцвілих дерев, що намагаються жити в поезії.
Тоді ти наростаєш товстим шаром рим на стосах пожовклих сторінок якигось пліснявих газет, вміло витираєш сліди на снігах півночі, переймаєш хронології історизмів, які давно вийшли з вжитку, як і твоє дихання, пишеш про невідредагований кругообіг пір року, спалюючи солоність цукрової тростини, що гріє твої квіткові легені.
Все воно має своє призначення, своє зіткнення з паралелями світла, які впевнено зв'язують у вузли рівноденності і зміни суттєвостей новизни.
***
витри усі тумани що збиті були у купу
вони прокидатимуться поруч чернеток
невідісланих листів
і шарпатимуть кожну букву
аби та вмістила їх крики
їх рядки нескінченної плинності
їх пустот
і їх молодостей
витри усі тумани що застили на он тому портреті
їх єдність вмирає хвилями
у скроневій долі сплячого листя
вона в’яне магноліями
вкривається пролежнями
і намагається вийти з колючих зір
витри усі тумани з свого забобонного пориву бути поетом
підстав їм плече
хай ще переночують сьогодні у тому конверті
що пах разючим морозом
а завтра звільни свої руки
від блукання у прозі
сотень малих ренесансів