Лише не злись… Так, я не вчилась,
Я лиш писала вірш… тобі…
Мабуть, за силою такий же,
Як те, що дихає в мені.
Почну здалека. Точно знаю,
Що у мені жила душа.
А те, що в мені б’ється зараз,
Придумала, мабуть, вона.
Душа – це всесвіту частина,
По своєрідному – любов,
Вона бере із нього сили,
Як з неї вип’ють нерви кров.
Кохання – мов двох душ дитина,
Що повністю в батьків вдалась.
Вана… воно завжди красиве
І щиро всміхнене до нас…
Вернусь до вірша… і до думки,
Що вилитись так прагне у папір.
Любов також слабка, як душі
І не відновлює себе сама, повір.
Моя черпає сил із тебе,
Із твого настрою, із слів.
Цвіте з усмішки, їй не треба
Твоїх невдач і твоїх сліз.
Вона живе, їй важко вмерти,
І не вбивається за раз.
Чіпається за білий світ так вперто,
Як світ чіпається за нас.
Любов, що вмерла, не воскресне,
Позбавить душу всіх надій…
Якщо ж засне – збудити легко,
Включивши пісню з щирих дій.
Не дай моїй любові вмерти,
Вона барвистим робить світ.
“Люблю” говорю, і так легко,
І тепло так моїй душі.
Продовжуй так, їй цього треба,
Якщо тобі не важко…
А я люблю, і все для тебе…
Мені потрібне твоє щастя.
… Вірш вийшов у егоїстичнім дусі,
Та ти, надіюсь, зрозумієш і простиш…
В мені слова інакші не найдуться,
По другому це скажеш тільки ти…
21. 01. 2002р.
ID:
407651
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 10.03.2013 08:30:16
© дата внесення змiн: 10.03.2013 08:30:16
автор: ХВіСт
Вкажіть причину вашої скарги
|
