СВІТЛИЙ ДЕНЬ…ТА ТІЛЬКИ ЧИ ПЕРЕМОГИ? (фанатам Червоної Армії читати не рекомендується)
Не знаю,як почати... Чомусь,коли починаєш писати щось подібне,в голові нав\'язливо вертиться надоїдлива до банальності затерта фраза:\"Коли я був маленьким хлопчиком...\"
Та я не боюся бути банальним... Я вже давно багато чого не боюся...Та сьогодні не проце.Отже...
Коли я був маленьким хлопчиком,то дуже любив цей день. День Перемоги радянського народу у війні проти німецько-фашистських загарбників,які в ніч на 22 червня 1941р. віроломно,без оголошення війни напали на мирну державу-СРСР і т.д....
Це вже ставши дорослим та здобувши сяку-таку освіту,я дізнався,що ніякого віроломного нападу не було.Близько першої години ночі німецький посол(пробачте,прізвище забув,моя пам\'ть та сяка-така освіта інколи дають збої) передав голові радянського уряду В\'ячеславу Молотову ноту про початок бойових дій Німеччини проти СРСР.
Що не було в Німеччині ніяких фашистів(вони були в Італії),а була націонал-соціалістична(!!!) німецька робітнича(!!!) партія.
Що нацистський прапор був червоного кольору(в дитинстві чорно-білий телевізор не давав змоги побачити)
Що свастика-то давньоарійський символ сонця(точнісінько,як на наших рідних трипільських глечиках,а інколи і на писанках).
Я почав дізнаватися,що мене багато-багато років обманювали...
Але це було,коли я став дорослим.А маленьким хлопчиком я дуже любив цей день. А чому б і не любити? Ми їздили до міста,до материних батьків.Я мав змогу побачити військовий парад.Справжній військовий парад,з БТРами, тактичними ракетними установками,фотографувати це,хвалитися однокласникам.Мене навчали в школі,що \"...броня крепка и танки наши быстры...\".І гордість розпирала мої дитячі груденята. Наївне дитинство.
Я дорослішав,світ мінявся(Горбачов,перебудова) і мінялося моє уявлення про нього.
Багато розповідав батько.Як правило впівголоса і (пробачте),після чарки.І просив мене,щоб я НІКОМУ НІЧОГО з почутого не переказував.
Батько зустрів війну п\'ятилітнім хлопчиськом.І не просто хлопчиськом,а сином третього секретаря райкому.
Я ненавиджу цю війну.І ,можливо,пробачте вже грішного,не стільки з позицій абстрактно-загальнолюдських,як конкретно- особистих.Ні,війна дякувати Богу,не забрала нічийого життя з моєї рідні.Всі,хто воював,повернулися живими...
Війна зруйнувала їх долі і,дотично,мою долю.Війна вивернула кожух життя навиворіт та не вивернула потім назад.
Родини партпрацівників підлягали евакуації в тил...Батько розповідав і плакав,плакав і знову розповідав.
На переправі через Південний Буг вже були німці,тому ніхто вже нікуди не евакуювався.Повернулися...А через кілька тижнів в село прибула польова жандармерія.І сусід вказав на бабусю та трьох малолітніх дітей
(батькові-п\'ять,дядькові-сім,тітка-немовля),як на родину відповідального партпрацівника. Під \"роздачу\" потрапив і прадід Федір,Георгієвський кавалер,який кинувся захищати невістку з дітьми.Короткий суд і вирок-розстріл. Тільки вирок мали приводити у виконання не німці,а румуни(наша територія входила до складу Трансністрії,румунської зони окупації).Від румунів відкупилися п\'ятьма вівцями та якоюсь кількістю самогону. І смішно і страшно.
Я дізнавався про те,як колишні косомольці та активісти ставали поліцаями.Як румуни відновили діяльність колгоспу.І школа, виявляється, під час окупації працювала. В ній мій батько і почав пізнавати ази науки.
А \"окупантів\" було АЖ два.Два румуни,звичайні сільські дядьки,яких зладоля закинула далеко від дому.Вони часто приходили до школи,любили дітей(мабуть,згадували своїх),пригощали цукром.
Я слухав про те,як наші селяни у сорок четвертому ховали тих \"окупантів\" від \"визволителів\",але їх таки знайшли і розстріляли у балці за селом(та місцина і понині називається Румуни).
Бабця таки не дочекалася діда.Гайнула у сорок п\'ятому із заїжджим демобілізованим москаликом,залишивши дітей,до Ленінграда.Війна закінчилась і колишні поліцаї знову ставали активістами...
Років у двадцять я вперше побачив фронтовий щоденник діда Дениса,якого,на жаль,не знав живим-він помер задовго до мого народження.
Із невідомого мені закамарка батько дістав саморобну книгу без обкладинки,дрібно списану хімічним олівцем,з фотографіями(вона і понині в мене,прийде час-її прочитає моя донька).І,як завжди,тато настрого заборонив комусь щось розповідати.
Наскільки ж глибоко сидів в людині страх?! Ішов 1993 рік,другий рік незалежності.
Я читав про Уманський котел,про те,як люди ходять в штани від страху під час \"настильного\" мінометного обстрілу.Про те,що солдати.які побували в оточенні потрапляють у штрафбат.Про те,що вбивати людину страшно тільки вперше...
Про те,що,\"кровью смыв позор\" можна повернутись у звичайну стройову частину.
Про політруків,яким стріляли в потилицю під час атаки,бо вони були \"справжніми суками\" і не одного підвели під трибунал(а,значить-розстріл).
Про \"радянських визволителів\",які грабували австрійські села та гвалтували дітей...Було гидко і страшно і було боляче ковтати слину...
Материн батько,Йосип Іванович теж воював.Мав нагороди.А в 1946-1949 рр. Навчався у Львівській школі міліції і паралельно \"ліквідовував бандерівські бандформування\". Потім,разом із моїм дідом Денисом працювали в міліції.Дід Йосип не любив діда Дениса.За те,що той був в оточенні(це ж майже,як полон).Відповідно,не любив і мого батька(бо ж яблуко від яблуні...). Незлюбив матір,за те,що вийшла за батька.
Але чомусь любив мене.Мабуть,тому,що всі інші онуки були дівчатками.
Хто для мене ці люди? Комуняка,НКВСівець,зрадник батьківщини? Чи улюблені дідусі.Патріот та історик бореться в мені з людиною.І,пробачте,перемагає людина.
Що ж здобули переможці? Один,з поламаним життям та покаліченою психікою помер дочасно у шістдесят другому(не без допомоги алкоголю).Інший,справжній комуніст(направду,без іронії,чесна та порядна людина),учасник славетного Параду Перемоги помер у злиднях в 1993 р.Його онучка(моя двоюрідна сестра),щоб якось прогодуватись продала всі його нагороди...
І мене,нащадка \"переможців\",нема-нема та й відвідує крамольна думка-а,може,даремно,коли був молодшим і була можливість не \"звалив\" куди-небудь з цієї країни? Хоча б в ту ж саму Німеччину.Тільки кому я там потрібен?
P.S. А тут???
Уміло, пізнавально, цікаво і гарно написано. Лише на початку забагато вибачень; не варто - кожний має право на власну думку, тим паче, коли це правда. У кожному гурті були як люди, так і нелюди. Моя покійна бабуся мені теж багато чого розповідала про ті часи: що бандери, що совєти - усі з гріхами.
Кажуть, що в 40 людина переосмислює своє життя та прагне зробити висновок чого ж вона досягла? У тобі перемогла людина і це прекрасно. Твір на сьогодні відвертий, а от років з 20 тому назад був би сильним.Іоднодумців зараз багато, а тоді не знаю, чи змогли б вони сказати стільки, хіба на кухні сам на сам.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий коментар. Знаєш,мені сподобалося,як написав один з коментаторів "розмова з читачем".Все,що я пишу - просто розмова. Не знаю, навіть,з ким...З читачем, з Богом, із самим собою?
Я теж таке відчувала, коли була маленькою дівчинкою. А коли виросла, то зрозуміла, що війна (будь-яка) це лише гра сильних світу цього, а їх армії - лише жертві, ляльки, підвладні жорстокому ляльководу. Як в ті приказці "Пани чубляться, а в мужиків лоби тріщать". Всі тогочасні диктарори одне одного стояли. Якби не напав Гітлер, то хто впевнений, чи не напав би Сталін на нього чи ще на когось? І тоді б радянський народ уся Європа мала б за ворога... Все це брудні політичні ігри. Жаль лише невинних людей, які загинули за абсурдні ідеї.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за візит.
Так,хтось таки напав би... Війна- то звично для людства. Це як регуляторний засіб людської популяції... тільки "маленькій" людині від того всього не легше.
Розповідь, від якої справді йде мороз по шкірі... Знаєте, в мене також дідусь, який служив у ЧА, також помер у кінці 70 - их, і також із зламаною психікоюдопомогою алкоголю.... Але я радий, що в вас, як і в мені, перемагає Людина, бо коли сьгодні почув у класі, що одна дівчина казала "мені соромно за свою бабусю, яка була комуністкою..", то я вкотре впевнився, що не кожен усвідомлює ціну "перемоги", що не кожного можна назвати людиною.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А мені- не соромно,так,вони були комуністами,але,мабуть, свято вірили в свої ідеї...В любому випадку-я кров від крові і плоть від плоті їхньої. Ганити своїх предків-чи є гріх важчий?
До речі,про пам'ять і про предків можете(при бажанні,звичайно),почитати мою "Провідну неділю".
Дякую,що відвідуєте
Ти щиро написав про все, що знав. І добре, що поділився. Не можна у собі тримати ці двоякі почуття . У кожного свої умовини життя. У твоїх предків так склалося. Але це твоя родина. Ти не можеш їх осуджувати, хіба молитися за них. У тебе - інше життя. Ти відповідальний за своє. Ми всі колись відійдемо. Треба просто відпустити з Богом все, що було. Простити все і всіх і жити далі. Дай Бог розуму усім нам більше не знати війни, масових розстрілів, голоду, а жити в мирі і злагоді! Сподобалось, як ти написав. Проймає.Пробач, якщо щось не так написала.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А фінал....
Німці навіть це вигадали: засудивши фашизм, всім остальним дали прощення і живуть однією нацією припиваючи...
а ми? по сьогоднішний день воюємо самі із собою, звинувачуючи в цьому німців...
скоро вже й отих ветеранів (усіх видів військ і угруппувань) не залишиться на цьому світі, а ми будемо воювати і воювати із власною свідомістю(вірніше з її відсутністю) хто там був за наших а хто з наших проти наших....
дурні правителі, дурні політики, просто дурні....
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Гарна, відверта розмова з читачем... Прочитав з задоволенням як однодумець. Дякую! 
І Вам дякую за візит та відгук 
Зайду обов'язково.
