А ти була, як квітка навесні…
Я ж був такий щасливий, що летів до хмар.
Немов то відбувалось уві сні -
За мить одну з тобою все, що є, б віддав.
Сказавши, що вже досить, ти пішла…
Усі мої надії слідом понесло…
Мовляв, зі мною щастя не знайшла,
Бажаєш самостійності. Мені на зло.
Мій біль не передати. Я тремчу.
Хоч знаю - час лікує і проходить сніг.
Та нині від реалій не втечу -
Мене твій образ досі звалює із ніг.
Не таланить в коханні. Що сказать?..
Не вперше відчуваю смуток і печаль…
Цікаво, скільки ж можна ще чекать?
І чи потрібно взагалі? Не знаю… Жаль…
(11.10.2007.№32)
