Шалений крик відчаю розтинав груди жовтневої ночі. Земля завмерла, прислухаючись до відчаю, що виринав з відкритих уст стомлених вікон та балконів. Тиха постать тремтіла, ухиляючись від потоку пожовклого листя, що спадало до її ніг, встеляючи холодну підлогу балкону. Уривки крику перетворювалися на хрипи, переливаючись у шепіт, зникали у закапелках горла, трансформуючи вечірню виставу на німе кіно. Її душа хотіла звільнитися з власноруч збудованої в’язниці свого тіла. Голос крику перетворювався на виття загубленої душі, яка осліпла, шукаючи світло лабіринтів артерій та зіниць. Виття втоми та друзки нервів. Тиха постать повільно ступала по гострим, колючих уламках розтрощеного терпіння та сили волі, що встеляли підлогу, ніжно-тремтливо пестячи шкіру рук та ніг.
“Ти-егоїстка, зверхня та самозакохана істота!!”. Ці слова хвилями крокували думками, лишаючи по собі сліди брудних, стоптаних чобіт емоцій. Черстві підошви витирали свої обличчя шовковими рушниками стомленого чварами серця дівчини. Її очі поволі вицвітали, марно шукаючи зірок на нічому небі, яке ховалося під теплою ковдрою останніх теплих днів жовтня. Егоїстка… Шматок черствого тіла….Живеш, дихаєш, намагаєшся усвідомити власне місце чи то призначення у цьому світі, проте всі спроби перевтілювалися на попіл. Роками вона дивилася на світ скаліченими очима, мріяла побачити кожну рису обличчя оточуючих, не втрачаючи рівновагу власної душі. Відкривала душу, боролася з привидами минулого і жила почуттями інших. Кожне сказане слово, прожитий день, випадкові перехожі полишали свої ледь вловимі відбитки пальців на зіницях. Дійові особи щодення з’являлися на сторінках її днів, присідали на краєчку душі, звісивши ноги у прірву сіро-зеленого серця. Однак ніхто навіть не здогадувався, що встеляло глибини серця. “Ти!! Ти!! Егоїстка…..” Ледь вловимі звуки долинали до вух тимчасових відвідувачів. Їм здавалося, що хтось звертався до них з довжелезними монологами пітьми, проте оповідачі були щоразу інші, але слова лишалися незмінними. “Егоїстка…Самозакохана іс….”.
Але того вечора вона зламалася, як крихка дитяча іграшка. Щось тихо хруснуло, лишаючи по собі тоненьку зморшку на устах. Ледь вловима тріщина-стрічка розтинала анемічні уста. Квола, зношена роками усмішка втратила свій термін придатності, сподіваючись на гарантійне відновлення. Лахміття, яке ще колись було одягом, вицвілі фарби очей, розтріпане волосся і тріснута усмішка. Сіро-зелена душа жебракувала у пошуках розуміння та підтримки. Десятки облич-масок проходили повз розтріпану постать, яка викликала лише співчуття, дехто відверто гидував її обвітреним, стомленим обличчям, інші усміхалися, вказуючи пальцем на неї. Втома, розчарування сиділи на тонких плечах. Усе чомусь виходило не так, розуміння перетворювалося на обман, співчуття на зверхність. Здавалося, що увесь світ впав до ніг, розбиваючись на друзки. Єдиним притулком став холодний балкон, який втілював усю силу самотності тихої постаті, з глибини душі якої виривалося шалене виття болю. Термін придатності сіро-зеленої душі завершився. Чомусь тільки ніхто не виявляв бажання хоч спробувати налагодити плин щодення розчарованої душі.
Знову з’являлися нові візитери душі, сиділи на краю серця, полишаючи по собі самотність. Одні хитали головою, пошепки молилися, зітхали, зникаючи безвісти. Лише одна дивна постать продовжувала сидіти котрий день на краю сіро-зеленого серця. Тиха постать ніколи не бачила його очей чи обличчя, лише чула незнайомий голос, який промовляв у темряві. “Тримайте мою руку!! Я не дам Вам перейти межу нервового зриву…Відпочиньте моя люба….. Все буде добре….”. Його слова розпалювали кволий вогонь надії, який можливо з часом перетвориться на багаття, що спопелятиме зневіру, розчарування та страх. Знайома душа незнайомця зважилася змінити термін придатності сіро-зеленої душі.
